Давним-давно, говорять, це трапилося. Один сантал на святі сохре так напився, що звалився без пам'яті на порожній вулиці, прямо у себе під забором. А запівніч по вулиці їхав на слонові цар, кудись по своїх справах направлявся. Сантал зачув, що хтось їде; на ноги йому було не встати, так він лежачи прийнявся похвалятися.
- Чий це слон? - кричить. - Продай, я куплю. Скільки запитаєш, за стільки слона й поберу. Уже дуже мені потрібний слон.
Паную ці слова ой як сподобалися: "Хто ж з моїх тутешніх підданих такий багатий? - думає. - Треба мені па пего подивитися". Цар адже повз їхав - шлях його кудись далі лежав. А почув він ці слова, здивувався й у погонича свого, що слоном правил, запитує:
- Хто це тут у селі такий багатий, що слона мого може купити?
- Хто його знає, - відповідає погонич.
- Далі ми не поїдемо, - говорить цар. - Розкинемо намет тут, у околиці. Якщо він купить слона - чого ж краще: я на ці гроші нових куплю. Сказав так, і прийнялися ставити намет.
Сантал-Те не знав, що він із царем розмовляв, і що слон був царський, теж не знав. Не чув він, і про що цар з погоничем говорили. Ну, а сусіди усе це чули. Чули вони, і як він сам похвалявся. Ранком бачать: намет коштує у околиці, і при ньому слон. Догадалися, у чому справа, пішли до того санталу й розповіли, яка у нього із царем розмова вийшла. Став
Саптал міркувати, як йому зробити. Сонечко піднялося, під'їжджає цар і запитує:
- Де та людина, що вночі праг у мене слона купити? Нехай вийде, треба про ціп зговоритися.
- А як його кликати-те? - запитує сантал.
- Я не запитав, як його кликати, - говорить цар. - Тільки він із цього будинку. Голос прямо звідси йшов, від воріт.
- Ну так, - відповідає сантал. - Був отут один проїзний, у нас ночував. Це
Він про слона запитував. Тільки він уже пішов рано ранком, з першими півнями. Немає його тут. Ти йому відразу-те про слона нічого не сказав, ось він і пішов, як прокинувся.
Так він пануючи спровадив. Той і виїхав ні із чим.