Давно давно, коли на місці тундри шуміли вікові ліси, коли не було лютих морозів, жив одна людина зі своєю дружиною. Кликали цю людину Киил кихи (Дика людина). Вони жили на вершині однієї сопки. Навколо них на кілька тисяч верст не було людського житла. Харчування вони добували полюванням на диких оленів і ловів риб.
Нудно стало їм жити без людей, не було у них дітей, і стала дружина щодня говорити чоловікові:
- Сходив би куди-небудь, може, знайдеш людей. Якщо знайдеш – підемо до них, тут нудно, живемо вже більше сорока років на цій сопці.
Та став збиратися Киил у далекий шлях; він не знав, куди йти, тому що коли полював, далеко не віддалявся. Зібрав усе, що потрібно, побрав лук, три стріли й сказав дружині:
- Через кожні три роки буду посилати по одній стрілі, і ти будеш знати, що я живий. Коли пройдуть три роки після останньої, третьої стріли, то знай, що мене немає у живих, і ти тоді збирайся й іди до людей, але тільки не по моїй дорозі.
Сказавши ці слова, Киил кихи покрокував – прямо на схід сонця.
Чи Довго, чи коротко йде, він не знає: іде дощ – виходить, літо; іде сніг виходить, зима. Переходив через бурхливі ріки, пробирався через дрімучі ліси, зустрічав небачених звірів, але людей не було.
Так пройшло три роки, і Киил кихи випустив одну стрілу прямо на захід сонця. Випустив ще дві стріли, залишилося йти йому ще три роки, але поки нікого не зустрічав, крім птахів і звірів.
Пройшло ще два роки, як випустив останню стрілу, проходить ще рік, залишився один день, потрібно вертатися додому, до дружини.
Сіл Киил на великий камінь на березі ріки й міцно задумався. Раптом він відчув, що де те чутні людські голоси, зачув захід житла. Зрадів він і побіг по берегу ріки. Біг скільки вистачило сил і раптом побачив: на високому березі коштує гарний будинок, сонячні промені відіграють на вікнах, близько будинку бігають дітлах. На ослоні у будинку сидить у гарному одязі людей і про що те думає. А сам дивиться на граючих дітей.
Довго дивився Киил на цю людину, вуж дуже давно він не бачив людей. Потім він несміливо підійшов до сидячого й сказав:
- Одинадцять років пройшло, як я вийшов з будинку, одинадцять років не чув людського голосу, одинадцять років іду на схід сонця, і нарешті я знайшов людей. Скажіть, про що ви задумалися й не чи перешкодив я вам?
Та відповідає людей у гарному одязі:
- Ось уже п'ятдесят років, як втратив я любого брата, усе життя шукаю й ніяк не можу знайти. Умираючи, батько говорив, що якщо роз'їдетеся, то однаково років через сорок – п'ятдесят зустрінетеся й будете жити разом. Батько залишив нам із братом тисячна череда коней, гарний будинок і багато дорогих речей. Тепер усім багатством користуюся я один, а братові нічого не дісталося. Ось про що я задумався, ось що мучить мене. Скажи, що ти за людей, звідки йдеш, як тебе кличуть?
Та розповів Киил, як він жив із дружиною більш сорока років на вершині однієї сопки, як полював, як пішов шукати людей, а дружину залишив.
Повідавши про свої пригоди під час цього довгого шляху, він сказав:
- Якщо завтра нічим не сповіщу дружину, вона буде вважати, що я вмер або вбитий, і вона піде з будинку шукати людей, а я ніколи її більше не побачу. Кличуть мене – Киил кихи.
Людей у гарному одязі знав, що у зниклого його брата була велика чорна пляма на ступні лівої ноги.
Вірячи словам померлого батька, він потай сподівався, що прийшовший людина його брат, якого він так шукає й чекає усе життя.
Хазяї ситно нагодували утомленого подорожанина й уклали спати. Самі ж вони розв'язали, що, коли засне прийшовший людина, потрібно потихеньку подивитися на ступню лівої ноги. Якщо є велика чорна пляма, то тоді він той, якого давно вже шукають.
Коли утомлений подорожанин міцно заснув, хазяїн гарного будинку тихенько зайшов у кімнату, де спав подорожанин. Підняв ковдру з його ніг і від подиву крикнув. На ступні лівої ноги чорніла велика пляма. Немов без пам'яті він закричав:
- Мій брат! Мій брат найшовся! Люди, ідіть сюди, я знайшов свого брата!
З лементом кинувся обіймати він сплячого. Так він знайшов свого брата, якого довго шукав, і відчув себе самою щасливою людиною на землі.
Ранком він підвів Киилу, своєму братові, златогривого коня й сказав:
- Сідай на цього коня й скакай до своєї дружини, привези її, будемо жити разом. А ім'я своє, Киил, ти забудь; ти тепер уже не дика людина, а молодший син всемогутнього богатиря Ерсе, а я твій старший брат.
Сіл молодший син всемогутнього богатиря Ерсе на златогривого коня, крикнув богатирським голосом і поскакав на крилатому коні через ліси й гори, через моря й океани прямо на захід сонця. Тільки свист стояв на землі, над якою нісся златогривий кінь.
Пройшло небагато часу, коли вдалині на вершині високої сопки став виднітися невеликий будиночок. Це був будинок Киила. Дружина Киила збиралася у шлях. У цей день минав останній строк. Якщо до полудня не прийде Киил, вона назавжди покине свій будинок, і тепер вона сиділа й збиралася у далекий шлях.
Раптом вона почула який те страшний шум, начебто налетів ураган. Захитався будиночок, задзвеніли скла. Це прискакав на крилатому коні Киил, щоб побрати із собою свою дружину на рідну сторону.
Радісної була зустріч Киила зі своєю дружиною. На інший день вони полетіли на крилатому златогривом коні до свого старшого брата.
Коли вони вернулися, старший брат нарівно розділив усе, що залишив синам знаменитий богатир Ерсе, покликав багато людей і влаштував бенкет на всю землю.
Так стали жити так поживати два брати. Народ їх обрав своїми начальниками. Довго не було на землі війн, коли вони правили країною, жили люди на землі вільно й ситно, і довго панував усюди мир. Славне життя прожив знаменитий богатир Ерсе, він установив мир на землі й синам покарав, умираючи, не допускати війн між народами. Гідними виявилися сини свого богатиря батька. Та тепер, коли люди почують, що де те йде війна, ллється кров, – качаючи головою, говорять: Так а, немає богатиря Ерсе і його славних синів, були б живі вони – не було б війн між народами.