Жив, говорять, за давніх часів юнак цар. По сусідству з ним жив бідний селянин. Цей селянин з ранку до ночі працював у царя й заробляв одну ложку борошна. Цим і жив він зі своєю бабою і єдиною дочкою.
Ось юнак цар покликав його й говорить: – Ну, бідний селянин, ти прожив своє століття, і я прагну довідатися, якого ти розуму! Відгадай загадку: що солодше всього? Ранком скажеш! Якщо не відгадаєш – відрубаю голову!
Бідний селянин думав думав – не може відгадати. Солодку їжу він ніколи не пробував. Що давав йому цар, те й видалося солодким. Прийшов додому й плаче.
Дочка запитує:
- Чому, батько, плачеш?
- Ну, дочка, умру завтра: ходив – відходив своє, пожив – кінець мені прийшов! Юнак цар загадав мені загадку! Якщо не відгадаю її – обіцяє відрубати голову!
- А що загадав?
- Запитує: що солодше всього?
- Ну, батько, із за чого плачеш! Краще засни так відпочинь добре! Завтра скажеш: «Знаю, що солодше всього! Коли напрацююся у тебе з ранку до ночі, вичищаючи твій бруд, і приношу додому одну ложку борошна, а моя баба топить пекти у земляному чумі голомо – тоді у мене теплішає у носі. А поки з борошна вона толокно готовить, я вже засинаю без вечері. Так що солодше всього – сон!» чи Знає він сам більше цього?
Старий заспокоївся й заснув.
На інший день старий устав рано ранком і пішов до царя.
Юнак цар запитує:
- Ну, відгадав?
- Е е! Відгадав начебто! Не відаю тільки: чи правабоно, чи неправабоно?
- Ну, що солодше всього?
- Коли напрацююся у тебе з ранку до ночі, вичищаючи твій бруд, і приношу додому одну ложку борошна, а моя баба топить пекти у земляному чумі голомо – тоді у мене теплішає у носі. А поки з борошна вона толокно готовить, я вже засинаю без вечері. Так що солодше всього – сон!
- Так ну? - здивувався юнак цар. - Виявляється, ти розумна людина! Чому ж ти тоді живеш так бідно? Ще одну загадку відгадай: що швидше всього на світі? Якщо до ранку не відгадаєш – відрубаю голову!
Старий нічого придумати не смог, заплакав і пішов додому. Удома усе розповів дочці.
- Навіщо плакати із за цього! - говорить дочка. - Лягай і спи! Ранком скажеш: «Коли вийду зі свого димного земляного чуму голомо й, протерши ока, гляну на небо – до єдиної зірки бачу на небесах, подивлюся на землю – до єдиної травички бачу на землі. Але ніяк не досягнуся окоема. Так що швидше всього – людський погляд!» Старий заснув. Ранком прийшов до царя з готовою відповіддю.
- Ну, відгадав? - запитує юнак цар.
- Е е! Відгадав начебто! Невідомо тільки: чи правабоно, чи неправабоно? Коли вийду зі свого димного земляного чуму голомо й, протерши ока, гляну на небо – до єдиної зірки бачу на небесах, подивлюся на землю – до єдиної травинки бачу на землі. Але ніяк не досягнуся окоема. Так що швидше всього – людський погляд!
Юнак цар ще більше здивувався:
- Так ти, старий, виявляється, розумна людина! Усе має три заходи! - Цар виводить і передає старому пороза. - Щоб до ранку пороз отелився! Приведеш із телям. Тільки не смій кал збирати!
Бідний старий приводить додому пороза й плаче.
- Чого плачеш, батько? - запитує дочка.
- Ось, передав пороза! Велів, щоб він до ранку отелився. А як отеллється пороз?
- Е е! Як отеллється пороз? Ти привів дарову їжу! Пороза заколи, м'ясо з'їмо!
Старий заколов пороза. М'ясо з'їли. Дочка зібрала у сумку копита й внутрішні кістки, передає батькові:
- Ось чорні копита – мати, а внутрішні кістки – телята. Скажеш так і, як дитячі іграшки, розставиш їх на царському столі. Пороз тільки так телиться! Більше цього чи знає він сам? Тоді він наполегливо запитає: «Своїм розумом ти цього досягтися не міг. Якщо б ти був так розумний – не чистив би мій бруд. Хто тобі радить, говори?!» Ти не приховуй і скажи йому: « Є дочка, вона радить!» Ранком старий приходить до юнака паную.
- Ну, відгадав? - запитує цар.
Старий копита й внутрішні кістки розставляє на столі, як дитячі іграшки, і говорить:
- Пороз тільки так телиться!
- Своїм розумом, старий, ти зтого досягтися не міг. Якщо б ти був так розумний – не чистив би мій бруд. Хто радить?
- Є у мене дочка. Вона радить!
- Дочка у тебе розумник! - говорить юнак цар і передає старому цебро із пробитим дном. - Нехай залатає! Якщо не залатає – обом голови відрубаю!
Старий із плачем приносить цебро:
- Ну, настав день неминучої загибелі! Цар говорить: «Нехай дочка залатає це цебро! Якщо не залатає – обом голови відрубаю!»
Дочка говорить:
- Віднеси назад і передай: залатати, звичайно, жіноча справа, але нехай він, як чоловік, виверне цебро навиворіт, немов торбаса.
Старий відніс цебро й передав, як дочка сказала. Юнак цар відпустив старого й говорить:
- Сам піду подивлюся на твою дочку!
А прийшов, побачив дівчину й відразу закохався. На інший день весілля зіграли.
Скільки прожили вони – невідомо. Але з тих пір, як одружився юнак цар, уподібнився ляльці: сидить собі й тільки, а робить усе дружина.
Потім, видне, набридло йому, що усе вирішує дружина.
- У одній країні двом царям не бути! Краще давай розійдемося! - говорить він.
- Давай розійдемося! - погодилася дружина.
- Бери із собою що прагнеш!
Настає остання ніч. Коли чоловік заснув, дружина бере його з постіллю у оберемок і переносить у земляний чум голомо батька. Юнак цар ранком прокинувся, потягнутися праг, а голова й ноги у стіни впираються. Здивувався юнак цар:
- Де я? Як опинився тут? - запитує дружину.
- Це я тебе у чум голомо принесла! - відповідає дружина.
- А чому принесла?
- А як же! Захотіла й принесла. Сам сказав: можу побрати із собою що захочу!
Юнак цар так і не зміг розійтися із дружиною.
- Не так уже, виявляється, ти розумний! - говорить йому дружина. - Живи царем. А я буду жити простою господаркою.
Так завдяки дочці й старий з бабою, покинувши свій земляний чум голомо, теж стали жити у багатому будинку.