За давніх часів куріпки у тундрі жили. Тоді земля й небо тільки затверджувалися, і зими були не такими сніжними й холодними.
Але у один рік у тундру зачастила пурга, намела високі замети, потім пішов дощ і сніг покрився льодом. Ніде не переглядала жодна таловина, жоден кущик.
Куріпки зголодніли і полетіли убік лісу.
Долетіли до лісу – і там ніде таловин не видне, навіть верхівки верб не визирають із під сніги, одні тільки голі дерева чорніють.
Ватажком у них була сама стара куріпка.
- Тепер ми й справді пропали! - говорить куріпка ватажок. - Нікуди нам далі летіти – усюди погибель! Але я знаю місце, де є більша ріка, ту ріку ні у пургу не затягає, ні у самі люті морози вона не замерзає. По берегах росте верболіз, гори покриті багном, лохиною й травою. Але у тій ріці живуть щуки, і вони нас туди не підпустять. У стародавні часи було скріплено клятвене слово: куріпки не займуть їхнього краю, а щуки – землі куріпок. Якщо угоду пам'ятають – добром не пустять. Залишиться одне – воювати!
- Вірно! Не пропадати ж нам отут?! – сказали куріпки. - Краще будемо воювати! Полетіли!
Куріпки прилетіли до ріки й побачили: ріка не змерзнула, а її береги покриті верболозом і багном, лохиною й травою. Вони сіли й почали годуватися.
Але отут з води висунулася голова ватажка щук.
- Агов, куріпки, чому ви сюди прилетіли? Чому клятвене слово порушуєте? Зараз же звідси вбирайтеся! Не дам вам ні листів верболозу, ні насіннячок чагарнику, ні трави. Не дам і у галечниках копатися!
На те куріпка ватажок відповіла:
- У нашому краї усе занесло снігом, і нам нема чим харчуватися. Не пропадати ж нам з голоду. А ви, щуки, живете у воді, ви ні листів верболозу, ні насіннячок не їсте. Будемо мирно жити сусідами!
- Я не поступлюся добром! - сказала щука ватажок. - Тільки перебивши всіх щук – віднімете це місце! Будемо воювати!
Щука ватажок повернулася, ударила хвостом по воді й спливла збирати своє військо. Незабаром вона привела так багато щук, що ріка від їхніх спин почорніла.
Куріпки на березі коштують: чекають! Луки й стріли напоготові тримають.
- Стріляйте щук тільки у голову! - говорить куріпка ватажок своїм. - Якщо їм попадати у спину, то вони не вмирають!
Військо куріпок пустило стріли. Почувши клацання тятиви лука, щуки кинулися на середину ріки. Стріли куріпок устромилися у спини щук.
Поки куріпки діставали стріли, щуки приплили назад і почали стріляти у куріпок, цілячись їм у серце. Куріпки увертивались, підстрибували, змахнувши крабоми, і стріли встромилися у ноги куріпок.
Довго так воювали, але ніхто не міг перемогти. Випустивши всі стріли, скінчили воювати.
Тоді щука ватажок сказала куріпкам:
- Давайте скінчимо війну! Літайте де прагнете, годуєтеся чому вам захочеться!
З тих пір стріли куріпок у спинах щук перетворилися у вилоподібні кості, а стріли щук у ногах куріпок – у зрослі жилаві кості.