Жив на світі молодий принц. З малих років усе повторювали йому, що мудріше й гарніше його нікого на світі немає. Та до того він загордився, що й сам тому повірив. Ось прийшла йому настав час одружитися, і заприсягся принц, що побере у дружин тільки таку дівчину, у якої розум красі під стать буде. Не праг він для себе дружини ні гарної, так дурної; ні розумної, так виродливої.
Скликав старий король у палац усіх самих розумних і пригожих дівчат королівства, але тільки жодна з них його синові по серцю не довелася. Та розв'язав тоді молодий принц сам відправитися по білу світу шукати собі суженую. Переодягся він у плаття попроще, сіл на коня й поскакав один, без усякої звиті.
У багатьох країнах, королівствах він побував, багато дівчат перевідав, а нареченої собі так і не знайшов. Одна особою гарна, так розумом не вийшла. Інша розумна, так краси їй бракує. Так і довелося принцові ні із чим назад додому повернути.
Ось їде він густим, дрімучим лісом, а вуж смеркти стало. Кінь його притомився, і самому є-пити хочеться, а лісу кінця не мабуть. Раптом помітив він над деревами серпанків, а скоро й домишко здався - маленький, скособоченний, зовсім у землю уріс. Спішився принц, увійшов у будинок і бачить: сидять за столом старезні, бідно одягнені старий з бабою й вечеряють черствим хлібом так молоком. Поклонився принц хазяям і говорить:
- Здрастуйте, добрі люди. Пустите мене до себе переночувати. Шлях мій неблизький, а вуж вечір надворі.
- Як не пустити, - відповідає старий. - Не у лісі ж тобі ночувати. Нічлігу-Те адже із собою не возять. Тільки люди ми прості, небагаті. Боюся, не зуміємо догодити твоєї милості.
- А мені нічого такого й не треба, - говорить принц.- Як ви, так і я.
Вийшов тоді старий з будинку, прив'язав коня й дав йому оберемок сіна. А баба меж тем прийнялася пригощати гостя молоком із сухарями.
Повечеряли вони, старий і говорить гостеві:
- Лягаєте, ваша милість, на постіль, а ми з бабою на крамниці примостимося.
- Ні, - відповідає принц. - Не прагну я бути вам у т гість. Постеліть мені сіна на підлозі - і добре.
Розтягся принц на сіні й заснув міцним сном. Очен вуж він притомився у дорозі. Та бачилися йому у сні краси вие дівчини, яким бракувало розуму, і розумні дівчата яким не вистачало краси.
Тільки оберемок сіна - не королівське ложе, на ній н разоспишься, тим більше з незвички. Пробудився прин ні світло ні зоря й раптом чує - у верхній світлиці врод би прядка дзижчить і дівочий голос пісню співає. Та до тог добре співала дівчина, що принц заслухався її й про геть усе забув.
А як прокинулися зранку старі, він їх і запитує:
- Хто це у вас у верхній світлиці так славно співає?
Стали отут старий зі старухою принца переконувати, що нікого там ні, що йому, мов, просто примарилося. Тільки принц від них не відстав, Доки вони йому всю правду не виклали.
- Є, - говорять, - у нас дочка Дагмар. Вона-Те й співала нині ранком. Тільки ми її від усіх ховаємо. Живемо у лісі одні й боїмося, як би не скривдив її яка недобра людина або не відвіз хто від нас. Без неї ми пропадемо. Прясти й ткати вона майстриня. Її працями й годуємося.
- Так-Те воно так, - відповідає їм принц. - Так адже подивитися на вашу дочку можна? Або вуж до того вона негарна, що її й показати людям совісно?
Не стерпів старий образи, розсердився й крикнув дочки, щоб вона вниз спустилася. А принцові тільки того й треба було.
Утекла дівчина вниз і запитує:
- За якою справою кликали, батько?
- Так ось, - говорить їй старий, - іди з гостем привітайся.
Глянула дівчина на принца, заалелась уся й завмерла, точно до місця приросла. Та принц від неї відвести око не може. Скільки не їздив він по білу світу, такої красуні зустрічати йому ще не доводило. Довго вони так один на одного дивилися. Потім принц отямився. Не личить йому, королівському синові, на бідну селянку заглядатися. Попрощався він з хазяїнами, щедро нагородив їх за притулок і поскакав. Повернувся принц додому, а спокою собі знайти не може. Не йде у нього з розуму красуня Дагмар. Куди не гляне, куди не піде - усі вона йому ввижається. Та тоді принц розв'язав:
- Випробую-но я її, під стать чи у неї розум красі. А коли їй розуму бракує, то й думати мені про неї не навіщо.
Послав він до дівчини гінця із двома шелковинками й велів їй виткати з них полог для королівського ліжка. А Дагмар відламала від поліна дві лучинки, дала їхньому гінцеві й говорить:
- Передай принцові, нехай накаже змайструвати із цих лучинок верстат, щоб було мені на чому шовк ткати.
Та зрозумів принц, що дівчина-те не дурній його! Але Усе-таки розв'язав він ще раз її випробувати. Знову послав він до Дагмар шукаючи й велів їй з'явитися у замок ні днем, ні ввечері, ні пішки, ні у возі, ні голої, ні одягненої. Розповіла вона від-у про веління принца, а той тільки руками розвів:
- чи Мислима справа, - говорить, - отаке мудроване завдання розв'язати!
А Дагмар посміхається:
- Нічого, панотець. Розумний принц, тільки адже і я не ликом шита.
Розстелила вона по землі рибальську мережу, села на неї й веліла батькові волоком тягти мережу до принца у замок. З'явилася те у замок присмерком. День до кінця йшов, а вечір ще не ступив. Та надягла вона на себе замість плаття довгу по-)тняную сорочку.
Зустрів її принц, повів у палац і говорить старому королеві:
- Панотець, немає на світі дівчини краше й розумніше, м Дагмар. Дозволь мені на ній одружитися, тому що ні якій іншій нареченій я й чути не прагну.
Насупився король. Де ж це бачене, щоб принц на юстой селянської дочки одружився? Тільки принц твер-| на своєму стояв. Робити нема чого, довелося королеві створитися. Зіграли веселе весілля, і зажили молоді душу Душу.
Пройшов час, батько принца вмер, і став він королем, дружина його королевою.
Давно не бувало у Данії такий мудрої й слушної ролеви, як селянська дочка Дагмар. Пам'ятала вона, що яа у нестатку виросла, і намагалася допомогти бідному люду, м могла. Та за це любили Дагмар у народі й славили її й красу.
Тільки запала отут у серце короля чорна дума. Испу-Гся він, як би не стали люди судачити, що, мов, коли не своїм розумом живе, а всіма справами у королівстві:на нього заправляє. Призвав він до себе королеву й го-еит:
- Обіцяй мені, що не станеш ніколи у мої королівські справи втручатися. А порушиш цю обіцянку - відішлю тебе назад до старого батькові у лісову хатинку.
Посміхнулася Дагмар:
- Що, ж будь по-твоєму. У мене адже й своїх справ досить.
Так і повелося у них з тієї пори. Король країною править суд вершить, а Дагмар господарство у замку веде й у справи королівські не втручається. Повеселів король, і знову зажили вони душу у душу.
Тільки трапилося одного разу, що два селянина - бідний і багатий - їхали додому з ярмарку. Але ж, відома справа, коли селяни з ярмарку їдуть, то вже неодмінно у першого кабачка коней зупинять і пива випити зайдуть. У кого бариш великий, той з радості п'є, а хто у збиток торгував - горі заливає. Ось і ці двоє так само зайшли. Випили вони чарку, випили іншу, та й засиділися допізна.
А тим часом кобила у бідняка принесла жеребеночка. Лоша маленьке, нетямущий. Підхопився він на ніжки, злякався чогось і підбіг до коня багатого селянина.
Вийшли селяни з кабачка й побачили лошати. Багатій була людей жадібна. Хоч і випив він чимало, а відразу зміркував, що отут можна чужим добром поживиться.
- Глянь-но, - говорить, - мій кінь жеребеночка приніс.
- Ан ні, - відповідає бідняк, - це моя кобила ожеребилася.
А багатій з ним сперечається:
- Так як же твоя, коли він біля мого коня коштує?
Та затіяли вони один з одним позов. Стали по судах ходити: спершу до молодшого судді, потім до старшого судді, а потім і до найголовнішого судді. Ходять, ходять - ніде користі добитися не можуть. А суди, відома справа, недешево коштують. Та отут плати, і там грошика викладай. Багатому-Те що! У нього грошей кури не клюють. А бідняк усе своє добро просудив, хоч із торбою по миру йди.
Та надумав він у короля захисту просити. Вислухав король селянина, і хоч розумний був, а розсудив не краще, чим дурні судді:
- Близько чийого коня лошати знайшли, тому й володіти їм.
Іде бідняк додому, голову повісив і думає: "Не знайти мені, видне, правди".
Зустрів отут йому якась добра людина й порадила:
- Ступай-но ти до королеви. Тлумачать люди, вона мудріше й справедливіше короля. Либонь і тобі у лиху допоможе.
"Та насправді, піду до королеви, - подумав селянин.- Гірше не буде, а мені усе одне пропадати".
Ось прийшов він до королеви, розповів, як справа була, і став її просити слівце перед королем замовити.
Подумала королева й говорить:
- Допомогти я тобі нічим не можу, тому що обіцяла королеві ніколи у його справи не втручатися. Але дам я тобі добра рада. Заприсягнися тільки, що не проговоришся, хто тобі його дав, не те накличеш на мене лихо.
Став отут селянин клястися й божитися, що мова за зубами тримати стане, і тоді королева йому сказала:
- Завтра зранку побери мережу й ступай до піщаних пагорбів у моря. Закинь мережу у пісок, сідай і чекай. Король щоранку цією дорогою на полювання їздить. Зупинить він коня й запитає, що ти робиш. А ти відповідай, що рибу ловиш.
Здивується тоді король, як можна рибу на сухому березі ловити! А ти йому на це й скажи: "Коли мерин лошати принести може, то й риба на сухому березі ловитися може".
Селянин усе у точності зробив, як королева його навчила. Прийшов він до моря, закинув мережу у пісок і став чекати. А отут саме й король зі свитою приспів. Осадив король коня й запитує:
- Ти що отут робиш?
- Рибу ловлю, ваша величність, - відповідає бідняк.
Засміявся король:
- Так ти, ніяк, розуму вирішилася, добра людина! Як же можна рибу на сухому березі ловити?
А селянин йому у відповідь:
- Уж коли мерин лошати принести може, то й риба у піску ловитися може.
Задумався король і зрозумів, що справа-те з лошам він несправедливо розсудив.
- чи Своїм розумом дійшов ти до цього або навчив тебе хто? - запитує він селянина.
- Ніхто мене не вчив, - відповідає йому бідняк.
- Добре, - говорить король. - Ступай слідом за мною у палац.
Повернув він коня й уперед поскакав, а селянин за ним потихеньку поплівся.
Приходить бідняк у палац і бачить: сидить король на троні; по праву руку від нього мішок грошей коштує, а по ліву - стража із сокирами напоготові.
- Вибирай, - говорить йому король. - Відкриєш, хто тебе цій витівці навчив, одержиш своє лоша, та ще мішок золотих риксдалеров на додачу. А не відкриєш - так тебе моя варта на першому ж суку підніме.
" Як отут бути? - думає селянин. - Скажеш правду, на королеву лихо накличеш. Не скажеш - голови втратишся, діти малі сиротами залишаться. Хто їх напувати-годувати буде?"
Довелося йому у всьому королеві повиниться. Віддав король селянинові лошати, грошей мішок і відпустив з миром. А потім призвав до себе королеву й говорить:
- Ти наша угода порушила, мої справи здумала вирішувати. Та тепер я своє слово стримаю. Збирайся негайно й поїдь до батька, у лісову хатинку.
- Що ж, - відповідає йому королева, - моя провина, мені й у відповіді бути. Тільки всі ці роки жили ми з тобою душу у душу, і прошу я тебе наостанку виконати три мої бажання.
- Говори, які у тебе бажання? - запитує король.
- Випий із мною на прощання вина, щоб розстатися нам по-доброму, без зла й образи. Накажи відвезти мене у великій кареті, щоб не довелося мені до старого батькові пішки вертатися. А ще дозволь мені відвезти із собою з палацу те, що для мене отут усього дорожче, щоб століття пам'ятати мені минуле життя-буття.
Запали у душу короля її слова, і велів він принести вина, щоб випити із дружиною на прощання. А вона йому у кубок непримітно сонного зілля підмішала. Випив король і заснув міцним сном. Тоді наказала королева його у карету віднести й відвезла із собою у рідний дім. Поклала вона його там на ліжко, а сама надягла старе простої плаття, села за прядку й пісню запекла - ту саму, що колись молодий принц почув.
Довго спав король, а під кінець пробудився й бачить: лежить він у халупі на бідній селянській постелі, а поруч королева за прядкою сидить і пісню наспівує.
- Знову ти мою волю порушила, - говорить король. - Навіщо ти мене сюди привезла?
- Ні, - відповідає йому королева, - я із твоєї волі не вийшла. Не ти ль дозволив мені відвезти із собою із замка те, що було там для мене всього дорожче? Так невже ж ти не знаєш, що дорожче тебе немає для мене нічого на світі?
- Ти й отут наді ною верх побрала, - зітхнув король. - Що ж, збирайся, поїдемо додому. Не залишатися ж нам отут! Хто тоді без нас королівством правити стане?
З тієї пори король своя заборона зняла й у всіх справах з королевою радився. Зрозумів він, що хоч дружина й мудріше його, але тільки безчестя йому у тому ніякого немає.