За старих часів були дуже жорстокі зими. Одного разу піднялася страшна пурга. Люди навіть висунутися не змели із чумів. Гусаки й різні інші птахи зарилися у сніг з головами. Лише одна людина виявилася сміливим і відправився у шлях. Довго блукав він і ось набрів на теплу країну. Повернувся він до своїх людей і сказав:
- Я знайшов, гарне, печеня місце.
Почува його оповідання маленьке пташка чирок і сповістила весь свій пташиний народ. Довідалися про теплу країну гусаки, лебеді й інші птахи, і усе полетіли. Та люди із племені тієї людини, яку звістка приніс, теж стали збиратися у шлях. А людина цей сказав:
- Усе тепер чули мою звістку!
Але сам він не пішов, залишився на колишньому місці. Зшив він собі теплу доху, щоб урятуватися від холоду. Надяг цю доху й у птаха луня перетворився.
Ідуть люди всі разом, тримаються один за одного, шукають дорогу у теплу країну. По шляху підстрілюють дичина для своєї їжі. У стародавніх людей зброєю були луки. Щоб стріли летіли прямо у мету, люди прив'язували до їхніх нижніх кінців орлине пір'я. Одного разу вбили ці люди по шляху орла й стали ділити його пір'я. Із за поділу прийнялися сперечатися й сперечатися: одному, мол, мало, а іншому багато пір'я дісталося. Одна людина іншому став говорити:
- Мало пір'я дав ти мені. Не стану тепер говорити на твоїй мові!
Та кожний із цих людей став говорити на іншій мові. Ось звідки пішли долгане, якути, тунгуси й самоїди. Ось чому з'явилися народи, що говорять по різному.