За давніх часів стояла на півострові Ютландія, у приході Елінг, стародавня мельничья садиба. Мірошник із дружиною вмерли, і дісталася садиба трьом їх дочкам: Сиссе, Миссе й Серпанку. Жили сестри на мельниковом дворі одні, а млин здольникові Кристиану внайми здавали.
Сраше Сиссе й Миссе у всьому приході не було. А хто з них двох краше був - Сиссе або Миссе, отут уже й зовсім не розібрати.
Сперечаються, бувало, хлопці, сперечаються. Один: "Сиссе краше", іншої: "Миссе краше". Та кінчалася справа бійкою. Наставлять синців один одному, так користі однаково мало. Кожний своє повторює.
Третя сестра, Серпанку, була не дуже-те пригожа. Зате роботяща: господарство вела, і усе у неї у руках спорилося.
А у сестриць її тільки й справи, що наряджатися так на вроду свою у дзеркало любуватися.
Слава про Мельникових дочках за сто мабо по окрузі Вен-Сюссель ішла. Та стільки до них гарних і ладних хлопців сваталося, що кумоньки з рахунку збилися. Одним хлопцям краса Сиссе й Миссе по душі довелася. Інші, що поразумней, роботящу Серпанку собі доглянули.
Тільки Сиссе й Миссе на простих хлопців навіть не дивилися. Приискивали вони собі наречених побогаче так познат-нее. А Серпанку - так та зовсім боялася заміж: іти.
Та ось затіяв одного разу сватання здольник Кристиан.
Був Кристиан хазяїн добрий і мірошник тлумачний. Добував свій хліб чесно. Та усе у окрузі знали: селян він не оббирає, за мливо не б'є й борошна не краде. Таких мірошників мало у ту пору було.
Тримав млин Кристиан три роки, наживав добро собі й сестрам, а потім раптом надумав: "Не чи краще всі гроші у одну кишеня класти? Та Миссе мені по душах довелася. Піду-но я посватаюся".
Прийшов він на мірошників двір і говорить:
- Надумав я, Миссе, на тобі одружитися!
Миссе йому у відповідь:
- Ти що, з’їхав з глузду? Ступай звідки прийшов, знай своє місце так пошукай собі дружину ровню!
Кристиану начебто у особу плюнули. Озлився мірошник, очі кров'ю налилися, але ні слова не сказав він і вийшов.
А у саду Сиссе коштує.
Подумав Кристиан: "Негоже мені без нареченої додому вертатися".
Та посватався він до Сиссе.
Сиссе йому у відповідь:
- Невже я за такого, як ти, заміж піду?
Ще більше озлився Кристиан і не солоно хлебавши пішов до себе додому.
Раптом бачить - у дверей броварні Серпанку коштує.
Він і подумав: "Краса зітреться, а вправність залишається, Від роботящої дружини у господарстві пуття більше". Побрав і посватався до Серпанку.
- Спасибі на доброму слові! - сказала Серпанку й обтер, руки про фартух. - Рада б я за тебе піти, так не можу! Боюся я!
- Чого ж ти боїшся? - запитує її орендар.
- Турбот із чоловіком не оберешься, - відповідає Киці.- Обихаживай його, догоджай, ходи за ним так дитинок рости. А то ще занадиться у харчевню; відвертає додому хмільний, того й дивися, поколобродить. Немає вуж, краще я у дівицях залишуся. А то як би гірше не було.
Так і пішов Кристиан ні із чим. Ходить будинку хмара хмарою, дивиться вовком. А Усе-таки бачить, що без господарки йому ніяк не обійтися.
Відправився Кристиан на інший двір, і віднайшлася там дівиця, що погодилася піти за нього. Та була вона йому потім доброю дружиною.
Незабаром прийшов свататися на мірошників двір пасторський син Кристоффер. Був він людей учений і думками усе у хмарах витав, так тільки розсудив, що не гріх і про земний подумати. А з доброї-те красунею дружиною й наука веселіше піде! До того ж у сестер з мельничьей садиби грошей, говорять, кури не клюють. Так що Доки можна буде й у них на хлібах посидіти.
Посватався він до Сиссе.
Сиссе йому у відповідь:
- Так ти у своєму розумі? Невже, по-твоєму, я за довгорясого заміж піду? Ти на своїх батька з матір'ю подивися!
Батько твій роздобрів що кабанів. А матінка як тріска худа! За день і не присяде. Те пиво пасторові у кухоль підливай, то пелюшки малому хлопцям міняй! Отож і томиться!
А чим би ви усе годувалися, якби люди добрі вам гостинців не підносили? Немає вуж, пошукай собі дружину ровню!
Вийшов Кристоффер зі світлиці, а у дверей Миссе коштує.
- Може, ти із мною обручишся? - запитує Кристоффер.
- Немає вуж, почекаю, коли станеш єпископом. Епи-Скопшей бути так жити у Ольборге, де всі єпископи живуть, куди не йшло! Тільки квапся, Доки молодий. За старого я нізащо не піду!
Проковтнув образу Кристоффер і пішов було додому, але зустріла йому у дверей броварні Серпанку.
Посватався до неї Кристоффер, а Серпанку йому від воріт поворот, як і Кристиану. З тим він і пішов.
Третій наречений був купець Серен із Фладстранна. Слил Серен купцем увічливим. Покупцям у пояс кланявся, того у нього й спина зігнулася. А покупцям-те невтямки, що він їх обважує й увічливістю плутню прикриває. Нажив Серен обманом великий маєток.
Прикатил він на мірошників двір у кареті, расфранченний; кишені битком далерами набиті. Зустріла йому першому Серпанку - чистила вона чавуни.
- Ти, вірно, служниця, а не хазяйська дочка? - запитує купець.
- Не-Ет, хазяйська, - відповідає Серпанку.-Тільки нас, дочок, троє, і коли тобі красуні потрібні, так вони у світлиці сидять.
Пішов він у світлицю, а там, і справді, Сиссе з Миссе рядком сидять. Надумали вони нареченим смотрини влаштовувати й спроваджувати тих, хто не по душі прийде, разом.
Подивився Серен на одну сестру, подивився на іншу, потім відважив Сиссе уклін і просить:
- Виходи за мене заміж!
Миссе за неї відповідає:
- Ти що, з’їхав з глузду? Тільки й у думках у нас, що у твоєї поганої лавці сиром торгувати! Ще що видумав! З'явиться яка-небудь із двома скиллингами у кишені, а ми перед нею шию гни! Як би не так! У нас свого добра вистачає!
Став отут купець кланятися, прощення просити. Задкував він до виходу, задкував та й налетів прямо на Серпанку. А та із цебром у руках ішла у сінях піл мити. Прийшло отут Серену на розум, що пуття від Серпанку у господарстві більше, а частка її у спадщині не менше сестриних; може, і дружина з неї ще краще вийде. Він і посватався.
Обтерла Серпанку руки про ганчірку й говорить:
- Рада б я за тебе піти, так боюся. Нині-Те ти солодко співай, а ось як запечеш, коли додому хмільний з'явишся Так станеш чобітьми у мене шпурляти!
Та від'їхав купець ні із чим.
Рознеслася отут поголоска, що у приході Елінг невестятся сестри, до того вибагливі й пихаті, що жоден наречений їм не по вдачі.
Почув про те граф із замка Дронниглюнн. Був він людей неодружена, ось і розв'язав подивитися на дівиць, що ВУЖ стількох наречених спровадили.
Розрядився граф дощенту й з'явився зі свитою на мірошників двір. Провели його у залу, де Сиссе з Миссе сиділи. Та побачив отут граф, що люди правду говорять: краше дівиць йому зустрічати не доводило. А вуж він-те чимало поїздив по білу світу!
" М- Так, - подумав граф, - одна краще інший! До якої б посвататися? Е, так не всі ль рівно? Посватаюся до обом. Хто згода дасть, ту й у дружин поберу!"
Пустив він отут усю свою графську ввічливість у хід. Махнув ручкою, шаркнув ніжкою. Дивиться на сестер, не надивиться, око відвести не може, ледве не окосел.
Як виговорився граф, переглянулися сестри, посміхнулися, а Миссе й говорить:
- Пан граф, мабуть, думають, що честь це для нас превелика! Але у Данії графів - хоч ставок гати; ще й познатнее вас найдуться! Але не тужите! Віднайдеться мабуть і для вас яка ні на є заваляща дворяночка, що мітить, бедняжка, у графині. Поговорите з нею!
Вибіг граф із зали як ошпарений, підхопився на коня й ладь знадвору. Змітав він усе на своєму шляху, перекинув і цебро, що Серпанку саме з водою з колодязя витяглася.
- Так це ти третя сестра, що не бажає заміж іти? - запитує граф.
- Прагну, так боюся! - відповідає Серпанку.
- Ах, щоб тебе! Не пристало мені додому без нареченої вертатися. Особою-Те ти не боляче пригожа, ну так не з особи воду пити! А моєї вроди на двоє вистачить. Скинь свої сільські черевики і йди сюди! Кінь нас обох витримає.
Думала Серпанку, думала, а потім сказала:
- Боюся я! Графи - Те, вірно, з того ж тесту, що й інші. Сватати йде - мовленню що мед, а одружиться - переміниться.
Та й не життя простій дівчині серед знатних.
Роздратувався граф і від'їхав зі своєї звитої, злющий-презлющий.
А незабаром з'явився на млин герцог, вірний слуга короля. Почув він, як сватався граф із Дроннинглюнна і як виставили його з ганьбою знадвору. Захотілося отут герцогові цьому безталанному графчику ніс утерти.
Розрядився герцог дощенту, побрав із собою превеличезну свиту.
Миссе аж очима заморгала побачивши герцога й замурмотала:
- Його-Те вуж можна б побрати у чоловіки!
- Помовчи! - прикрикнула на неї Сиссе.- Не пристало мені виходити за кого потрапило, а невже ти гірше мене?
Пішов у залу герцог і теж побачив, що люди правду говорять: краса дівиць була його герцогському званню під стать.
Заговорив отут герцог як по-писаному. Посватався він і став відповіді чекати.
Цього разу повело мовлення Сиссе.
- Честь велика, так не дуже, - мовила вона, - і своя честь у всякого є. Не личить мені виходити за слугу, хоч і королівського. Сестриця моя думає так само.
Ущипнула вона Миссе за руку, а Миссе зітхнула й змовчала. Цього разу була вона не ладь заміж вийти, але Сиссе у будинку верховодила, і Миссе їй суперечити не посміла.
Підхопився герцог на коня - і ладь знадвору, тільки іскри з-під копит посипалися. Але раптом углядел він Серпанку, що напувала худобин, і миттю осадив коня.
"Ось і третя сестриця! - сказав він про себе.- Не посвататися чи до неї? Безталанному графчику вона відмовила, так що згода її нині у ціні. Та й дівиця, мабуть, самостійна! А не приживеться при королівському дворі, буде будинку сидіти, дитинок ростити".
Випрямився герцог у сідлі й крикнув:
- Агов, дівиця! Сідай на коня! Заживемо ми з тобою на славу! Дитинки у нас підуть!
- Боюся я! - сказала Серпанку, а сама ледве не плаче.
- Ну, тоді блазень із тобою! Мені дружини-боягузки не треба! - відповів герцог і поскакав додому ні із чим.
Трапилося так, що у Венсюсселе й у Химмерланне, у Тю й на острові Морс усі люди до єдиного довідалися, як три сестриці графа з герцогом спровадили. Та тому-те боялися тепер наречені до сестер заглядати. Довгі роки ніхто на мірошників двір у приході Елінг і око не показувало.
Серпанку тому не нарадується - тільки б не докучали їй сватовством. Клопотала вона по господарстві й була добра до всіх, так що околишні жінки хвалять її, бувало, не нахваляться.
А у парадній світлиці тихо було - чутно, як муха пролетить. Там Сиссе з Миссе сиділи, наречених чекали, тиждень за тижнем, рік за роком. Молодості й краси у них не додавалося. Засиділися вони, і у народі стали говорити: "Дівчини невестятся, а бабусі однолітки".
Миссе було пошкодувала:
- Даремно не пішли за графа або за герцога.
Але Сиссе мовила пихато:
- Коли я можу чекати, можеш і ти. Найдеться ж нарешті який-небудь наречений. За першого піду я, а потім оти-щу чоловіка й тобі.
З'явився нарешті сам датський король. Тому що поголоска про розбірливих наречених з Мельникова двору у Елінгу й уводити, увести до ладу нього дійшла. Правда, почув він про них вуж тому років десять назад, коли жива була ще королева. Та король не приїжджав, щоб дружині образи не заподіяти. Але всі ті десять років у короля тільки й думи було, що про красунь, які й графа й герцога з носом залишили.
Але ось умерла королева. А як схоронили її честь по честі, наказав король переправити його на кораблі через Великий і Малий Бельт. Звідти покотив він у кареті прямо у Ольборг, а потім знову переправився на кораблі у Сюнн-Бю. Так що їзда зайняла чимало часу.
Під кінець прибув король у Книвхольт і посилає гінця у Елінг із наказом: приїхав-де король, бажає переговорити з вельмишановними дівицями й чекає їх до себе. Гонець привіз відповідь:
"Коли король бажає з нами переговорити, нехай сам і з'явиться".
- Ах, щоб вас!.. - у серцях лайнув дівиць король.
Став він думати, як далі бути, а потім махнув рукою: "Не повертати ж назад ні із чим, коли так далеко забрався".
Велів він закласти золоту карету й покотив у Елінг.
Їде король, а народ за ним хмарою суне. Адже по всій окрузі поголоска рознеслася: "Сам датський король приїхав Мельникових дочок сватати!"
Увійшов король у залу, де Сиссе й Миссе сиділи. Як побачили сестриці короля із золотою короною на голові й у горностаевой мантії, піднялися вони разом і низько поклонилися.
Сів король у крісло, зняв золоту корону й на підлогу її поруч із кріслом поставив. Обмахнув король чоло шовковою хусточкою, протер окуляри. Був він уже у літах, та й не у перший раз сватався, так що хотілося йому наречених ліпше розглянути.
Раптом король посміхнувся:
- Це ж два перестарка! Ну й плюгавки облізлі! Ах, щоб їх!.. Ну так нічого! Коштувало поїхати за тридев'ять земель, щоб своїми очима побачити, як граф з герцогом обманулись. Посміхнувся король знову, надяг корону й до дверей пішов. А на сестер і не дивиться.
Надворі Серпанку стояла. Поклонилася вона королеві низько й промурмотала:
- Здається мені, я вже не боюся!
- Ти не боїшся, зате я боюся! - мовив король. - Та скажу тобі, голубонька, довелося мені битися й зі шведами, і з вендами, і з англійцями; їх я не боявся, а тебе - боюся!
Пирснула отут зі сміху вся звита, і король разом з нею, і покотили усе знадвору. Тільки їхні нареченої й бачили.
Люди, що збіглися у садибу, теж почули королівські слова - і ну реготати. Поголоска про королівські мовлення стала переходити з вуст у вуста. Та вже сміявся народ у всім Венсюсселе й ще далі, у Ольборге, на острові Морс і у Тю, у Виборге й у Рибе. Прокотився регіт через Малий Бельт, і зареготали у Оденсе, на острові Фюн. Великий Бельт - теж не перешкода, і ось уже заливається острів Зеландія. Дійшло до того, що реготали люди по всій Данії. Задеренчали від сміху шибки мельничьей садиби у Елінгу, почули сміх сестри, надулися від образи; дулися, дулися - і лопнули.
Ледве-їй, не брешу! Умить наче й не було! Та з тієї самої пори ніхто їх більше не бачив. Але у народі говорять, що сестри не зовсім пропали: від них болотні птахи - чибиси, яких плюгавками кличуть, пішли. Не великі ті плюгавки, з голуба розміром; вроди у них, що у чаплі облізлої. А кричать жалостливо-прежалостливо.
Буває, бредеш повз ютландских боліт так трясовин і чуєш - хтось жалісно так кричить:
" Те-Го не хо-чу! Е-те-Го не хо-чу!"
Та завжди яка-небудь із плюгавок відповідає:
"А я бо-ю-сь! А я бо-ю-сь!"