У колишній щасливий час жив мисливець, що не знав промахів, що й не вертався додому голіруч. Але якось раз не добув він ні птаха, ні звіра й наприкінці дня прикорнул під сосною. Спить і бачить у сні, начебто напливає на нього з усіх боків жовтий і синій туман. Відкрив мисливець ока, а туман і насправді стискується довкола нього щільним кільцем. Злякано мисливець схопився було за лук, уже й тятиву натягнув, але з туману донісся людський голос:
- Не стріляй у мене, я не заподію тобі зла!
У ту ж мить обернулася туман вогненно-жовтим змієм зі строкатими крабоми й говорить:
- Ось уже який рік боремося ми з ущипливо-синім змієм і не можемо здолати один одного. Допоможи мені!
- Та радий би допомогти, так не знаю чому, — відповідає мисливець.
Привів його змій на широку галявину й говорить:
- Тут ми щодня сходимося з ущипливо-синім змієм, сьогодні ми схлестнемся з ним у смертельному двобої. Тричі злетимо ми у піднебесся, тричі сверзнемся на землю. А на четвертий раз виявиться ущипливо-синій змій нагорі, стане він мене долати. У цей час я й поверну до тебе його голову. Вистріли й потрап у єдине око мого заклятого ворога!
На інший день сховав пестрокрилий змій влучного мисливця у сусідній з галявиною лощинці, а сам став свого ворога чекати.
На світанку прилетів ущипливо-синій змій і крикнув так, що гори здригнулися:
- Виходи на двобій!
Вийшов вогненно-жовтий змій зі строкатими крабоми, обплели вони один одного могутніми тілами, і пішла меж ними боротьба не на життя, а на смерть. Тричі злетіли поединщики у піднебесся, тричі вдарилися об сиру землю. На четвертий раз виявився вогненно-жовтий змій поваленим, став ущипливо-синій змій долати. Останнім зусиллям повернув жовтий змій голову свого ворога убік мисливця. Побачив той посередині зміїного чола випнуте око завбільшки із чашу, вистрілив з лука й потрапив точно у мету. Потік зі смертельної рани отрутний туман, витравляючи усе живе на своєму шляху.
Накрив вогненно-жовтий змій влучного мисливця своїм крилом і не випускав три дні, поки туман не розсіявся. А коли прояснело, став змій дякувати мисливцеві:
- Без тебе не перемогти б мені свого заклятого ворога, що створив безліч лих на землі. Він проковтував щодня по три звірі з моїх володінь, по три вогненні змії — моїх підданих. Він винищив би весь наш рід, добравшись до моїх дітей і старих батьків. Але ти прийшов на допомогу й урятував нас. Підемо із мною у країну вогненних зміїв, я прагну віддячити тебе.
Мисливець погодився, і вони спустилися у глибоке підземелля, на стінах якого сіяла безліч дорогоцінних каменів, а на всьому шляху й обочь його лежали вогненно-жовті змії, згорнувшись кільцями. Минувши безліч кімнат, прийшли вони нарешті до вогнища, у якого сиділи батьки вогненно-жовтого змія зі строкатими крабоми. Розповів він батькові з матір'ю про свого рятівника, про рятівника всіх вогненно-жовтих зміїв, і на подяку за це узялися старі навчити влучного мисливця сімдесяти мовам.
- Станеш, — говорять, — розуміти мова звірів і птахів, комашок і риб, дерев і трав. Але можеш замість цього побрати стільки золота й дорогоцінних каменів, скільки захочеш.
- Прагну знати сімдесят мов! - розв'язав мисливець.
- Але якщо ти відкриєшся кому-небудь у тому, що розумієш усе живе на світі, — тебе чекає погибель, — попередили вогненно-жовті змії. - Не боїшся цього?
- Ні, не боюся, — відповідав влучний мисливець.
Навчили його вогненні змії сімдесяти мовам і проводили додому. Іде мисливець, раптом чує, приозерні миші й птаха судачать між собою:
- Зі східної сторони летить сюди отрутний змій, щоб помститися за вбитого побратима. Витравить він навколо озера усе до останньої травинки. Що нам робити, як нам бути?
Недовго думаючи, скинув мисливець свій дегел, натягнув його на пень і поясом підперезав. А сам побрав камишинку у зуби й заліз у озеро. Сидить він під водою, через камишинку дихає, змія чекає.
Рівно опівдні прилетів зі сходу отрутний змій, витравляючи усе живе на своєму шляху. Тільки розкинув він свої крила над озером, як випустив влучний мисливець свою стрілу. Прошила вона наскрізь отрутного змія, став він на землю падати й у цей час побачив під крилом яскравий дегел. «Хоч ще одну живу душу встигну погубити перед смертю», — розв'язав отрутний змій. Кинувся він на вбраний у дегел так підперезаний поясом пень, оповив його тугими кільцями, спалив ущент і дух випустив.
Відправився мисливець далі. Іде повз будинок багатія й чує — собака гавкає:
- До нас не заходь! Хазяїн наш скупий. Тебе не нагодує.
Згорнув мисливець на іншу сторону. Іде повз старий будинок, а собака бідняка дзявкає:
- Заходь, добра людина! Наш хазяїн заколе чорного барана, тебе нагодує, мені кісточки дістануться!
Зайшов мисливець у бідняцький будинок. Хазяїн з радощів останнього барана заколов і почастував гостя. Кинув мисливець м'ясну кістку собаці. Став собака її гризти, скавучачи:
- Почастував мене гість, я теж на добро добром відповім, усю ніч не заплющу очей, буду будинок вартувати.
Ось у глуху північ, коли всі заснули, з'явилися вовки й завили:
- У - У-У бідняка не залишилося жодного барана, прийде з'їсти його стару конячину-у-у.
А собака їм у відповідь:
- Тільки посмійте! Я так загавкаю, що розбуджу хазяїна, розбуджу нашого гостя. Побере він свій тугий лук, свої розжарені стріли й перестріляє вас. Ідіть краще до багатія, у нього коня пожирніше нашої будуть.
Прийшли вовки на богачево подвір'я й завили:
- У - У-У бідняка кінь старий, у багатія усе коня справний, ми прийшли за самої жирної!
- Сама жирна — сіра кобила, — відповідають собаки сплячого багатія. - Давайте з'їмо її разом, а то скупий хазяїн нас зовсім не годує.
Задерли вовки сіру кобилу й разом із собаками її з'їли.
А бідняк на інший ранок знову став гостя пригощати, знову кинув мисливець кістка хазяйському собаці. Вибігла вона проводжати гостя й говорить йому:
- У багатія на подвір'я є бичок-двухлеток, у якому всі богачево щастя. Ось би тобі заволодіти ним.
Пішов мисливець до багатія, уторгував у нього бичка-двухлетка.
- Бери, — говорить багатій і показує на ціла череда бичків.
А собака бідняка отут як отут:
- Тяв, тяв, — говорить. - Бери бичка з пежиной на правому вусі.
Заарканив мисливець бичка й повів було додому. Але замукав бичок на півдорозі:
- Мо- Про-Е щастя, мол, у багатія на подвір'я залишилося, не пішло із мною!
- Видне, не легко забрати щастя у багатого, — зітхнув мисливець і відпустив бичка.
Дійшов мисливець до будинку, чує — старий собака голос подає:
- Наш хазяїн повернувся! Наш хазяїн повернувся!
- Де він? Де він? - обрадувалася молода.
Стали вони навколо мисливця стрибати, милуватися сталі, раз у раз скавучачи:
- Де ж так довго був? Господарка зовсім перестала нас годувати, зате лупить пущі колишнього.
- Ти чому собак не годуєш? Чому б'єш їх чому ні попадя? - з порога накинувся мисливець на дружину.
«Три роки будинку не був. Звідки б йому знати про це?» — здивувалася дружини.
Ось одного разу, коли мисливець і його дружина лягли спати, з-під юрти вийшли дві миші, одна з яких говорить:
- Як би нам попити молока з молочного озера?
- Ти схопи мене міцніше зубами за хвіст, — відповідає інша, — я поп'ю, а потім тебе потримаю.
Так і зробили. Перевесилась одна у казан з молоком, а інша її за хвіст тримає. Ось напилася у охотку перша миша, помінялися вони місцями. П'є мишка молоко й присуджує:
- Тримай мене, чоловік, міцніше!
- Так я й так міцно тримаю! - донеслося у відповіді. Хвіст вислизнув із зубів мовця, мишка шубовснулася у казан з молоком і почала тонути.
- На кого ж ти нас покинула! Як же я без тебе малих дитинок вигодую?! — запричитав її чоловік.
Почув усе це мисливець, розсміявся, устав з постелі й витягся мишу з казана з молоком. А дружина усе бачить, усе примічає.
- Над чим це ти сміявся? - запитує. - Та як довідався про того, що миша у казан потрапила?
- Розсміявся я, згадавши забавний випадок, — відповідає мисливець. - А миша побачив, бажаючи молока напитися.
Не заспокоїла така відповіді охотникову дружину, сама не спить усю ніч і чоловікові не дає: скажи так скажи, тому сміявся? Довго кріпився мисливець, нарешті говорить:
- Якщо я зізнаюся, то вмру у ту ж мить!
Дружина й цьому не вірить, ще більше пристає. Набридло те мисливцеві, і він вирішився:
- Будь по-твоєму, якщо у тебе ні краплі жалості до мене не залишилося, я відкрию тобі всю правду. Тільки приготуй усе потрібне до похорону!
Наказав він принести сагайдак зі стрілами так лук і повісити їх над хоймором поруч із кращою своєю шубою, розпорядився вигнати десять казанів тарасуна й поставити там же, біля хоймора, та ще покарав піймати й прив'язати до стовпа гніду кобилу, щоб заколоти її на поминки, до того ж привести білого барана.
Дружина усе швиденько приготувала й говорить:
- Ну, тепер розповідай!
- Сьогодні вже пізно, — зітхнув мисливець. - Потерпи до завтра, а я переночую будинку востаннє.
Ось уже й ніч настала, а мисливцеві не спиться. Вийшов він у двір, чує — вівці й барани переговорюються у сараї між собою:
- Ось іде наш добрий хазяїн, готовий умерти по капризу своєї нісенітної дружини. Тому він не змусить її прикусити мова? Чоловік він чи ні? Та ще зібралися заколоти на поминки білого барана — нашого ватажка. Як же ми без нього пастися будемо? Хто покаже нам шлях на водопій, на найкращі пасовища? Заплутаємо ми без нього.
Підійшов мисливець до кінського загону, чує — коні між собою переговорюються:
- Ось іде наш добрий хазяїн, готовий умерти по капризу своєї нісенітної дружини! Тому він не змусить її прикусити мова? Хазяїн він у будинку чи ні? Та ще зібралися заколоти на поминки нашу гніду кобилу, яка знає кращі випаси й вигони, уміє обходити стороною вовчі урочища.
Підійшов мисливець до коров'ячого загону, чує — пороз зігнав усіх корів у один кут і строжится на них, присуджуючи:
- Я один управляюся з такою більшою чередою, а мій хазяїн з однієї дружиною не може впоратися.
Повернув мисливець додому, підійшов до порога юрти, а там два собаки дзявкають. Старий собака говорить:
- Мені недовго жити залишилося, піду на той світло слідом за хазяїном, так що господарка не встигне мене побити ще раз.
А молода у відповіді:
- Прийде й мені померти, щоб небитої залишитися.
Боляче й соромно стало мисливцеві за свою малодушність. «Так як же я міг зважитися на смерть?» — задумався він, вертаючись у юрту.
Не встигнув мисливець причинити двері, а дружина знову за своє:
- Може бути, не станемо чекати до ранку; може бути, зараз усе розповіси?
Розсердився мисливець і вигнав нісенітну так над міру цікаву дружину з будинку. А через рік одружився на іншій. Говорять, розуміла вона чоловіка з півслова, не гірше, чим він — птахів і звірів.