Давним-давно жив на світі бідний Доржи. Усе своє життя наймитував він на нойони, гнув спину на ханів. Одного разу заготовлював Доржи дрова, присів небагато відпочити й міцно зажурився.
- Такого страждальця, як я, — думає він, — у всій окрузі не знайдеш. У свої молоді роки, у золоті дні тільки й знаю, що сокирою махати. Коли ж і мені сонечко посвітить?
У цей час прилетіли три зозулі, сіли на вершину сосни й почали згадувати побачене так почуте у далеких краях.
- На південно-сході звідси зробилася більша посуха, — говорить одна із зозуль. - Ріки пересохнули, озера випарувалися, колодязі там піском занесло. Трави стали пилом, дерева перетворилися у камені, а худоба у тому краї вимер.
- Невже немає ніякого порятунку від цього лиха? - запитують подруги.
- У тій стороні є висока гора, — відповідає зозуля. - На її вершині лежить величезний валун. Якщо його викопати, то з-під землі рікою розіллється джерело. Він напоїть людей, підніме трави, пожвавить дерева.
- А мені стало ведене, — говорить інша зозуля, — що на вершині найвищої гори північно-західної сторони лежить плоський білий камінь. Під цим каменем зариті незліченні скарби.
- Тепер слово за тобою, — звернулися подруги до третьої зозулі.
- Неподалік звідси, — говорить вона, — є невелике селище. Там живе із дружиною й дочкою один бідняк. Дочці його, красуні й розумникові, на роді було написано стать щасливою. Але довідалися про її красу місцеві багатії, стали навперебій свататися, а коли одержали відмову, наслали страшну напасть на бідну дівчину. Прижився на даху бідняцької юрти жук завбільшки з людську голову. Ночами він спускається до сплячої дівчини й висмоктує з неї останні соки. Красуня сохне на очах, а батьки відати не відають про причини хвороби.
Поговорили зозулі й розлетілися у різні сторони. А бідний Доржи посидів у роздум і розв'язав: « Відправлюся-но я у далекі краї, поберу із собою плотничий сокира так їжі доби на сім».
Заглянув Доржи до хазяїна: «Занадто клопітно, мол, щодня з лісу за їжею ходити. Дайте мені їстівного на тиждень, а чай я сам скип'ячу». Склав Доржи їду у торбинку, захопив із собою плотничий сокира й відправилася у ту сторону, де вибухнула посуха. Ішов він на південний схід три дні, три ночі. Нарешті добрався до притихлого, немов вимерлого, селища. Зайшов у крайню юрту, бачить: сидять у куті старий з бабою, ні руки, ні ноги підняти не можуть, немов дрімота їх скувала. Привітався Доржи й говорить:
- Не чи дасте води випити, уже боляче довгий і важкий був мій шлях.
- Ти просиш те, про що ми забувати почали, — відповідають старі. - Ось уже місяць, як ми ковтаємо тільки власні слинь.
- Хоча б ковток, хоча б крапельку води! - заблагав Доржи. - А потім я б утамував і вашу спрагу.
- Немає ні краплі. Страшна спека спопелила трави, висушив дерева. У них не залишилося навіть ознак колишнього соку, нема чим не тільки спрагу втамувати, але й губи помазати.
Вийшов Доржи зі старечої юрти, перетнув селенье уздовж, перетнув поперек, бачить: земля й насправді горить, звірі у нори позабивалися, худоба шукає й не може знайти порятунки від палючих променів, люди ледь тримаються на ногах.
А старий після відходу Доржи побрав у руки березову тростину й пішов, тільки-но шкутабогаючи, по сусідах. Став стукатися у юрти, говорити став:
- Заходив до мене мандрівник. Обіцяв за ковток води втамувати нашу спрагу.
Висипали жителі селища на вулицю, розшукали Доржи, обступили його.
- Звідки ти, мандрівник? - запитують.
- З іншого краю землі, — відповідає він. - Іду по білу світу, справи й долі людські спостерігаю, зі своєї порівнюю.
- Якщо ти обходиш землю, — говорять селяни, — виходить, ти людей колишня. Допоможи втамувати спрагу землі нашої, і ми тобі дамо усе, що побажаєш.
- Але чи згодні ви підкоритися моїй волі? - запитує Доржи.
- Ми згодні! - у один голос відповіли селяни.
- Тоді приготуйте сто биків, ремінні мотузки, важелі, сокири й ідіть за мною, — розпорядився Доржи.
Зібралися люди усім миром, пригнали сто биків, захопили мотузки, березові жердини й відправилися слідом за Доржи. Дійшли вони до підніжжя крижаної гори, зупинилися біля устя колишньої ріки, де лежав величезний валун. Витесав Доржи своєю сокирою довгий березовий кіл і вбив його у землю поруч із валуном. Коли висмикнули вбитий кіл — кінчик його виявився сирим.
- Копайте навколо цього каменю, — наказав Доржи.
Стали селяни копати. Чим глибше заривалися у землю, тем сирее вона ставала. Стали люди з мокрого піску воду висмоктувати, угамовувати спрагу, сталі копати із ще більшою запопадливістю й старанням.
Копали вони без відпочинку три дні й три ночі. Потім обв'язали валун мотузками, запрягли сто биків, стали биків поганяти, камінь тягти. Довго не піддавався величезний валун. А коли навалилися старий і малий, здригнулася громада завбільшки з ханську юрту, відтягнули бики убік валун, що перекривав ріку. Переповнили води колишнє русло, розлилися по всій долині під радість людей, радісне мукання корів, бекання овець і іржання коней.
Стали люди чашками й цебрами набирати воду, стали чай кип'ятити, частування готовити, свого рятівника пригощати.
- Проси, чого душа побажає, — говорять йому старійшини.
- Нічого мені не потрібно, добрі люди, — відповідає Доржи. - Живете щасливо.
- Такому видному хлопцю не личить мандрувати без коня, — сказали старійшини. Вибрали найкращого савраску, запрягли у віз і проводили свого гостя з юролами.
Їхав Доржи, їхав і доїхав до багатого села. Зайшов у крайню юрту — там чоловік із дружиною горючими сльозами обливаються.
- На якому горі скипіли ваші сльози? - запитує Доржи. - Навіщо вони обпалили ваші чорні очі?
- Одна у нас дочка, щоб пестити й ніжити, — відповідають хазяї. - Але ось уже два роки, як вона не встає з постелі. Якщо вмре наша кровинка, то вогнище покриється золою й пилом, нема чого буде жити й нам, — а потім запитують у свою чергу: — Звідки сам-те будеш? Куди шлях тримаєш?
- Іду я з іншого краю землі, — відповідає Доржи. - Мандрую по білу світу, справи й долі людські спостерігаю, зі своєї порівнюю.
- Якщо ти обходиш землю, виходить, ти людей колишня, — говорять йому хазяї. - Урятуй нашу єдину дочку, і ми обміняємося з тобою поясами.
- Де ваша дочка? - запитує гість.
Відкинули батьки сім фіранок, і побачив Доржи красуню з очима, що іскряться. Простягнула вона гостеві праву руку, а коли він доторкнувся до неї, з очей дівчини потекли сльози. Жалість і ніжність захлиснули серце хлопця.
- Почастуєте гостя, — сказала красуня тихим голосом. Батьки тільки руками сплеснули. Обрадувалися, заметушилися…
- Ось уже три місяці, як наша красуня слова не могла вимовити. А отут заговорила. Схоже, що щастя разом з тобою ввійшло у наш будинок.
Покуштував Доржи м'яса, випив чаю.
- А тепер заглянемо на дах, — говорить.
Піднялися вони втрьох на дах і побачили жука з голову розміром. Загорнули його у стару ковдру, віднесли у глуху тайгу, розклали багаття зі смолевих суків і спалили жука, а золу закопали, щоб і спомину не залишилося.
Вернулися вони додому, дивляться й очам своїм не вірять: дівчина, яка два роки з постелі не вставала, за столом сидить і сама чай п'є, а до цього у рота нічого не брала.
Посадила вона дорогого гостя поруч із собою, поцілувала у праву щоку.
- На моє щастя ти з'явився у цьому будинку, — говорить. - Не квапся прощатися.
Став Доржи водити дівчину по росним лугам, по тайгових галявинах, щоб досхочу надихалася вона настояним на травах повітрям, щоб сили до неї скоріше повернулися. Так і трапилося: стала дівчина краше колишнього.
А багатії тим часом перелякалися. « До цієї дівчини, — шепотяться між собою, — не інакше як сам бурхан подарував. Довідається, що ми наслали таку напасть, покарає нас жорстоко. Потрібно гостя піддобрити».
Запросили багатії хлопця до себе, пригощають його стравами, пригощають солодкими винами, намагаючись догодити й попередити будь-яке його бажання. А Доржи сидів-сидів і говорить: «Чорне по чорному, біле по білому. Той, хто створив зло, нехай відчує його своїми руками й побачить своїми очима». Перелякалися багатії пущі колишнього, стали золото й срібло пропонувати, бажаючи відкупитися від покарання за гріхи.
- Якщо ви мене ухвалюєте за простого смертного, то чого ви боїтеся? - запитує Доржи. - Поодинці впоратися з вами важко. Якщо ж ви ухвалюєте мене за бурхана, то навіщо, запитується, божеству гроші. Уже кого ви й насправді повинні побоюватися, так це простих людей. Не чи їх працею ви живете, платячи їм злом? Віддайте біднякам це золото й срібло.
Ось зміцніла дівчина з очима, що іскряться, одружився на ній Доржи й говорить:
- Мені потрібно побувати ще у одному краї. Шлях дуже довгий і небезпечний…
- Я їду з тобою! - не дала йому домовити молода дружина.
- Якщо йти, то разом, — підтримали її батьки. Занурили вони нехитру поклажу на віз і поїхали.
Їдуть собі так їдуть. Якщо ще не стемніло — продовжують шлях, де припозднятся, там залишаються ночувати. Ось під'їхали вони до подножью крижаної гори, розпрягли коня, самі на вершину піднялися. Розшукали між скель білий камінь завбільшки із двері, зрушили його з місця, а під ним — цілі розсипи золота й срібла, дорогих каменів і інших небачених багатств. Не стали молоді жадувати, побрали стільки, скільки їм здалося потрібним, і тієї ж дорогою спустилися з гори.
Під'їжджаючи до рідних місць, запримітили вони на вершині сухої сосни трьох зозуль.
- Не було води у південно-східному краї, — говорила одна з них, — а тепер, коли забрали чорний, завбільшки з ханську юрту, камінь, розлилася по всій долині весняним повіддям бурхлива ріка.
- У одному багатому селищі, — вторила інша, — напустили нойони на бідну дівчину хворість у облич жука з людську голову розміром, але прийшов той, хто допоміг знайти воду, і позбавив красуню від напасті.
- На крижаній горі, — здивовано говорила третя, — під білим каменем завбільшки із двері три тисячі років лежав недоторканим найбагатший скарб. Але прийшов хлопець із молодою дружиною, побрав дещицю добра, а білий камінь оселив на місце.
- Не інакше як розуміє цей хлопець наша мова! - хором розв'язали зозулі. - А виходить, бути йому заступником бідних і бездольних на цім світлі.
Сказали так зозулі й розлетілися у різні сторони.
А Доржи тим часом у'їхав під рідне піднебесся. Побудували вони із дружиною високий і світлий палац. Роздали людям решта багатство. У світлий день привезли батьків, одягли у шовки, зібрали весь аил і влаштували великі веселощі.
Давно усе це було, нині тільки казка про це залишилася.