Сніг говорить зайцеві:
- Щось у мене голова занедужала.
- Напевно, ти танеш, того у тебе й голова занедужала, — відповів заєць. Сіл на пеньок і гірко заплакав:
- Шкода, шкода мені тебе, сніг… Від лисиці, від вовків. Від мисливця я у тебе заривався, ховався. Як тепер жити буду? Будь-яка ворона, будь-яка сова мене побачить. Заклює. Піду до хазяїна лісу, попрошу його. Нехай він тебе, сніг, збереже для мене.
А сонце вже високо ходить, пекуче припікає, сніг тане. Струмками біжить із гір.
Занудьгував заєць, ще голосніше заплакав. Почув зайця хазяїн лісу, прохання його вислухав і сказав:
- Із сонцем сперечатися не беруся. Сніг зберегти не можу. Шубу твою білу переміню на сіреньку, будеш ти влітку легко ховатися серед сухих листів, чагарнику й трави. Ніхто тебе не помітить.
Зрадів заєць.
З тих пір він завжди міняє зимову білу шубу на літню — сіру.