Жив один хлопець, син бідняка. Одружився він на дочці багатої людини. Батько дав їй у придане шістдесят голів худоби. Хлопець виявився ледачим, нічого не праг робити. Знав тільки їсти так лежати. Не працював зовсім. Забивала худоба, їв м'ясо так полеживал собі. А мотузки, що залишилися від худоби, дружина продавала. Незабаром чоловіки всі шістдесят голів забив, і залишилися вони ні із чим.
Одного разу дружина поклала у міхур пряженого масла, сховала його у літнику між трьома каменями вогнища й засипала золою. Потім говорить своєму чоловікові:
- Сходь-но у літник, принеси мені звідти золи, прагну я випрати.
Так відправила вона чоловіків у літник.
Пішов чоловік туди, став ритися у золях і знайшов міхур з маслом. Набрав він золи, побрав масло й радісний повернувся додому.
- Ось з яким видобутком я прийшов, — говорить.
- Той, хто діє, завжди їду собі добуде, а лежень голодним залишається, — сказала дружина й досита нагодувала його тем маслом. А сама усе похвалює його:
- Ах, який же ти гарний.
Чоловік зрадів похвалі дружини, схопив рушницю й помчався на полювання. Виявився він у густому лісі, заблудився там і не може знайти дорогу додому. Іде хлопець куди ока дивляться. Раптом бачить вовчу нору із трьома виходами. Розв'язав він переночувати у теплі й заліз у неї. А там вовченята лежать. Задумав хлопець виловити їх, виліз звідти, роздягнувся, одягом своєї закрив два виходи, а у третій назад заліз. Як тільки побачили голу людину вовченята, з переляку вискочили з нори й утекли з усією його одягом, що застряг у них на голові. Залишився він роздягненим, у чому мати народила. Відправився він у шлях. Блудив, блудив і вийшов на галявину; побачив там будинок багатої людини. Назавтра перебрався до нього у двір і заночував у соломі. Собаки зачули чужої людини й голосно загавкали. До світанку пролежав він там.
Ранком вийшли працівники, сталі доїти корів. Це було восени. Виходить дочку багатія у своєму шовковому дегеле, (той багатій мав єдину дочку), пройшла за зграйку, справляє малий нестаток. Коли стало зовсім світле, він висунув голову. Устала дівчина, стала сякатися й упустила золоте кільце із середнього пальця. На ранковому сонці кільце блищить і блискає.
Працівники стали виганяти на вулицю худоба. У цей час одна корова стала тертися про зграйку й наклала там. Незабаром прийшов туди працівник і замазав її калом щілини у зграйці. Хлопець усе це бачить.
Два собаки, які гавкали вночі, усе ще, дивляться убік, де той хлопець ховається.
- Чому так гавкали собаки? Та зараз око не спускають, дивляться убік забору. Що отут завелося? - говорять працівники й підходять уводити, увести до ладу хлопцю.
- Не бийте мене, я ж людей, — просить той.
- Що за людей? Звідки? - запитують вони.
- Я Буруша Борбон, — відповідає той. - Заблудився я, залишився нагишом.
Працівники повели його й доправили багатієві. Багатій нагодував його, надягли на нього штани з овчини, оселили у зграйці, щоб зробити працівником. Лежить він якось на лузі у овчинному дегеле, раптом приходять два працівники й починають розмову:
- Дочка нашого багатія лежить без пам'яті. Душу з неї вилетіла. Лам і шаманів скликали, ось уже доба вони моляться. Та шамани, і лами говорять, що душу її вилетіла. Душу, мабуть, у її колечку. Де ж може бути її колечко?
Через двоє доби дівчині стало ще гірше, пущі колишнього занедужала. Усі вже про це говорять.
А хлопець, який лежав, прихвастнул:
- Тільки я зможу знайти її душу.
Працівники побігли до багатія й розповіли про це.
- Цей Буруша Борбон, видне, знає дещо, — говорять багатій і його дружина.
Приходять вони до хлопця з хадаком і благають його.
- Піди, допоможи!
Одягли вони хлопця й привели у свій будинок.
- Золоте кільце я зможу знайти, — говорить ця шельма.
Багатій просить і благає його відшукати кільце. Тоді хлопець випросив священну стрілу, прив'язав до неї хадаки п'яти різних квітів. Велів поставити на вулиці величезний казан, налили у нього води й стали гріти. Хлопець побрав у руки ту стрілу, іде по двору, постукує нею по стіні, по забору. Потім він прикинувся, що нічого не знає, підійшов до зграйки, обійшов навколо, постукав і говорить працівникам:
- Поберіть це!
Побрали вони мерзлий кал, розігріли у гарячій воді, і здалося кільце. Як тільки найшлося кільце, дівчина видужала.
- А тепер мені потрібно додому повернутися, до дружини св я, що заблудився, людей, — говорить Буруша Борбон.
Кілька днів провів він у палаці багатія. Той одяг хлопця у гарний одяг і наказав своїм працівникам:
- Проводите його до будинку!
- Проси, що тобі потрібно! У чому бідуєш? - запитує багатій у Буруши Борбона.
- Потрібні мені мотузки для шістдесяти корів, — випалив дурень.
Виконали його прохання й проводили хлопця додому.
- Звідки ти приїхав? Що привіз? - запитує будинку дружина.
- Заблудився я, слуги багатія із мною приїхали, — відповідає той.
Усі він розповів дружині, як дісталися йому мотузки, як знайшов кільце й допоміг видужати дочки багатія. Вислухала його дружина й говорить:
- Який же він дурна людина? чи Нойон, чи хан він? Просив ти шістдесят корів, він не зрозумів і віддав тобі мотузки для них.
Поїхали назад працівники й усе розповіли багатієві. Після цих слів вибрав багатій з дружиною шістдесят корів, побрав працівників, щоб їх перегнати, самі запрягли пари коней у дрожки й поїхали до Буруша Борбону.
- Вибачите, — говорять вони йому й дружині його.
- Ображатися немає на що, будемо жити у дружбі, — домовилися вони.
Ті шістдесят корів закрили у дворі Буруша Борбона, подарували їм ще пари коней і поїхали додому.