Давно це було! Веселка співала тоді, а звірі з дітьми розмовляли. Жила у одного злого й жадібного шамана дівчинка. Ніхто не знав її імені, усе кликали — Дівчинка із цебрами. Сил у дівчинки було мале, а справ багато. Тільки відпочити присяде, шаман уже кричить:
- Ти навіщо сидиш? Цебра бери, у тайгу йди, ягоди неси, гриби неси! Гек! Гек! Швидше!
- Який жадібний шаман, — дивувалися звірі, — один усе з'їсти прагне.
А дівчинка брала цебра й бігла у тайгу. Сидів товстий шаман на товстому мішку, їв мухомори, свої улюблені ласощі, і відразу дві справи робив: добро сторожив і за всім спостерігав.
- Гек! Гек! Швидше! - кричав шаман ведмедеві. - Мало меду приніс, за медом іди! Багато меду неси! - Гек! - розносився голос шамана по ріці. - Риба де? Рибу давайте!
Та вовки, які для нього рибу хвостами вудили, здригалися — боялися, мало риби наловлять.
Так і прозвали його звірі: Шаман Гек — Шаман Швидше. Та ще його так прозвали тому, що був у шамана літаючий бубон. Наїсться він мухоморів, підхопиться на свій бубон, крикне:
- Гек! Швидше! - Та помчиться у погоню за тим, хто не прагне слухати його. Наздожене й уб'є.
Боялися його звірі, тому й усі його бажання виконували. Тільки одне бажання шамана ніхто не виконував — не кидали дружити з дівчинкою. Звірі любили дівчинку. Із зайцями вона у салочки відіграла, оленям галявинки зі смачним ягелем відшукувала, а лебедям Блакитне озеро показала. Ведмідь, найбільший її друг, медом її пригощав. Ох як не подобалося це шаманові!
Отож. Скінчилися у шамана гриби. З'їв він їх усе. Та посилає дівчинку у тайгу:
- Гек, гек! Червоних мухоморів неси. Шаманити буду, з бубном танцювати буду — багато грибів треба!
Пішла дівчинка. З купини на купину — приг, з галявинки на галявинку — скік: немає грибів. Що робити?
Перейшла дівчинка річку, струмочок перестрибнула, обійшла лужицу й побачила червоні капелюшки на галявинці. Набрала вона повні цебра мухоморів, пішла додому. Обійшла лужицу, перестрибнула струмочок, а річки немає. Шукає дівчинка річку: ще одну лужицу обійшла, ще один струмочок перестрибнула — пропала річка!
- Зовсім заблудилася я, — злякалася дівчинка, — не ту лужицу обійшла, не той струмочок перестрибнула.
Раптом хрускіт через кущі чує. Друг її ведмідь іде, сміється — рад, що дівчинку зустрів. Села втомлена дівчинка до ведмедя на широку спину, до будинку направилися. А по шляху й заєць знайомий сів на ведмедя. Їдуть, пісню дружби співають.
Як побачив їхній шаман, як завив. Та відразу схуд! Він завжди худнув, коли добрі справи добрих друзів бачив, а ось коли злі справи робив, ох як товстіти починав — як сопка, товстий ставав! Схуд і злякався:
- Ох, умру зараз, треба скоріше ведмедя вбити.
Схопив він свій довгий ніж, підлетів на своєму бубні до ведмедя й убив його.
Заплакала гірко дівчинка. Раптом чує голосок тоненький:
- Колись плакати. Друга рятувати треба.
Бачить вона — хазяїн тундри мишеня Пичгучин по рукавові її кухлянки піднімається й шепотить:
- Чув я від дідуся — на Місяці живаючи вода є.
- Місяць далеко живе, як потраплю туди? - схлипує дівчинка.
- Тут моя мудрість кінчається, вовків запитай — вони всі ночі безперервно з Місяцем розмовляють, — пропищав Пичгучин і зник.
Пішла дівчинка до ріки. Сидять вовки, хвости у них у воді мокнуть, до хвостів шаман гачки рибальські причепив. Рибу вовки ловлять. Голови вовки вилучили, ока закрили — соромно їм, усі звірі глузують із них.
- Вовки! Вовки! Допоможіть мені з Місяцем зустрітися. Друга мого ведмедя шаман убив, урятувати його треба, живої води принести йому треба, — просить їхня дівчинка.
- Добре, допоможемо, — відповідає ватажок, — тільки ти гачки із хвостів наших зніми. Соромно нам для шамана рибу вудити.
Виконала дівчинка його прохання, і сказав ватажок:
- Коли ранком прокидається Танагиргин-Світанок, тоді тануть зірки, немов крижинки у теплій воді. Та їде по небу Сонце на двох білих оленях. Може, знайомі ті олені з нашими? У них ради запитай. А зараз стрибай до мене на спину, геть шаман на бубон підхопився, пісню погоні на всю тайгу завив.
Стрибнула дівчинка вовкові на спину, швидко побіг вовк на Заячу галявину, де олені паслися, а шаман ще швидше на своєму бубні летить, виє:
- Зараз піймаю, зараз уб'ю. Відразу товстіше сопки стану!
У вовка вуж і сили кінчаються, отвик він, сидячи на березі, від швидкого бігу. Добре, що Заяча галявина недалеко була, встигнув вовк, вискочив на галявину, випередив шамана.
Та отут оточили дівчинку олені. Бачить шаман — не дібратися йому до неї: проткнуть бубон оленячі роги.
- Олені, олені, допоможіть! Друзі ваші Сонце возять. Запитаєте їх, як на Місяць потрапити, живої води побрати? - квапиться дівчинка.
- Далеко бігти до них, — відповідають олені, — а тобі скоріше друга рятувати треба. Ми тебе краще до лебедів звеземо: може, вони швидше до Місяця долетіти зможуть. Вони зараз на галявині Оленячого мохів. Сідай скоріше!
Швидко побіг олень. Вітер за ним не вженеться, де вже шаманові. Летить шаман, на всю тайгу пісню погоні виє:
- Усе допомагають дівчиську! Зовсім худну. Умерти можу. Сто кепських справ зроблю — товстіти треба!
Квапиться шаман, сам себе підганяє, а дівчинка вже з лебедями розмовляє.
- Летимо, летимо, до Місяця летимо, — радіють молоді лебеді.
А ватажок говорить:
- Ні, не піднімуть нас до Місяця наші крила. А чув я, що жаби з Місяцем знайомі. Летимо краще на Блакитне озеро, яке ти нам недавно показала.
- Летимо, летимо, — замахали крабоми лебеді.
Підхопили дівчинку й відразу опинилися на озері.
- Ква-Раул! Лебеді! Ква-Раул, з'їдять! - сховалися у озері жаби.
- Не будемо вас є. Зовсім перестанемо на ваше озеро літати! Тільки дівчинці допоможіть.
- Квак, квак? - зринули жаби.
- А ось як. Говорять, ви з Місяцем знайомі? - запитала дівчинка.
- Ква-Комей! Квак ви догадалися? Ква-Нечно, знайомі. Кваждую місячну ніч танцюємо разом на воді. Місяць квакати вчимо! - закричали жаби хором і раптом знову пірнули: побачили, що шаман на бубні по озеру пливе.
- Не встигнула я врятувати друга, — подумала дівчинка, — утопить мене зараз шаман Гек.
Тільки так подумала, раптом бачить — лебеді на шамана напали, бубон його проткнули гострими дзьобами, пішов бубон до дна. А шаман на купину вибрався, за кущ сховався, слухає, про що жаби дівчинці квакають:
- Пірне Місяць у озеро — черпай її скоріше цебром, говорити тоді з тобою буде.
Сидить дівчинка, чекає вечора. Тільки бачить — озеро міліти стало. А це шаман на купині сидить, воду з озера п'є. П'є, сам себе підганяє:
- Гек, гек, зовсім мало води залишилося. Упаде Місяць, на тисячу дрібних шматків розколеться. Не буде говорити з дівчиськом. Товстий я став, сабоний став. Як сопка став! Ось і Місяць здався на небі, у озеро поринати збирається.
- Не стрибай! Квак упадеш, розіб'єшся! - закричали жаби.
Далеко Місяць, не почула жаб і стрибнула. Дівчинка й жаби від страху ока закрили. Але не розбився Місяць. Вона на шамана впала, як на м'яку подушку. Лопнув шаман, вода з нього витекла. Знову озеро стало. Та Місяць у ньому плаває. Зачерпнула дівчинка Місяць цебром, говорить:
- Урятуй друга мого, у тебе живаючи вода є!
- Спасу, — погоджується Місяць, — тільки ти у мене жити станеш! На Землю тебе не відпущу. Так твою любов до друга перевірю.
Погодилася дівчинка.
- Виплесни мене на друга свого, він і оживе, — говорить Місяць.
Принесли лебеді дівчинку до яранги шамана. Виплеснула вона місячну воду на ведмедя. Ожив він. Струснувся, засміявся від радості: добре жити. А дівчинку Місяць із собою побрала.
У місячну ніч глянь на небо: дівчинка на Місяці коштує, на Землю дивиться, своїх друзів шукає. Побачить, як добре їм стало без шамана, засміється й побіжить у місячну ярангу відіграти. Та кличуть її тепер: Дівчинка-Місяць — Итреч. Усе.