У давній час, колишній час, Жив-був бідняк Хинхунай. Саджав він картоплю щороку. Цим і годувався. Довідалася про картоплю лисиця, занадилася на город, стала лунки розкопувати, стала бульби тягати. Помітив бідняк Хинхунай таке злодійство, вистежив темної вночі лисицю й піймав її. Злякалася лисиця, побачивши сирицевий батіг у руках Хинхуная, і говорить:
- Не бий мене, голодну; відпусти мене, змучену! Я тобі ще придамся, женю на царській доньці-красуні. Будеш ти багатий і щасливий.
Шкода стало Хинхунаю лисицю, та й одружитися він був не ладь. Відпустив бідняк крутійку. Побігла вона до Хартаган-Ханові, поклонилася йому й говорить:
- Мій хазяїн, багатій Хинхунай, що втратив рахунок грошам, просить у тебе безмін, прагне зважити усе своє золото й срібло.
Дуже здивувався Хартаган-Хан. «Звідки, — думає, — такий багатій з'явився?» Цікаво йому стало: чи багато пудів золота так срібла виявиться у Хинхуная? Не став хан відмовляти лисиці, дав їй безмін.
Стала лисиця тягати безмін по каменях так по піскові, стала волочити його по чагарниках так по травах, щоб залізо стерло й заблищало, щоб видне було: багато золота й срібла зважив Хинхунай на безміні, перш ніж повернути його.
Побігла лисиця від стійбища до стійбища, від кочовища до кочовища, зібрала у добрих людей по копійці, по грошикові. Обміняв дріб'язок на рублі, рублі на золоті. Поплевала на один золотий — приліпила його до денця чаші від ваг, поплевала на іншій — приліпила до денця найважчої гирі.
Нарешті принесла лисиця безмін Хартаган-Ханові.
- Тому цей безмін так стер і чому ви тримали його так довго? - запитує Хартаган-Хан.
- Уж дуже багато грошей довелося зважити, — відповідає лисиця. - Зовсім змучилися.
А як побачив хан золотий на денці чаші від ваг, як побачив іншої на денці найважчої гирі, ще більше здивувався багатству Хинхуная.
Отут лисиця й говорить:
- Мій хазяїн, багатій Хинхунай, надумав посвататися до вашої дочки.
- Ми не проти, — відповідає Хартаган-Хан. - Видамо свою дочку за багатія Хинхуная. Тільки хотілося б нам колись глянути на дорогого зятя.
Прибігла лисиця за Хинхунаем, а у того надягти нема чого, дегел увесь у дірах так латках. Що робити?
Набрала лисиця у поле самих яскравих квітів, утикала ними драний дегел Хинхуная: що ні дірка — те квітка, що ні заплатка — те десять; заблищав дегел, немов вишитий сріблом і золотом. Прив'язала лисиця до поділу камінці, прив'язала їх і до іншого одягу Хинхуная, а потім стала повчати його:
- Коли почнемо підпливати до палацу Хартаган-Хана, я переверну човен на найглибшому місці. Отоді не позіхай: скинь із себе весь одяг, нехай камінці її на дно утянут, а сам пливи до берега нагишом.
- Яка ти у мене розумна! - говорить Хинхунай. - Усе зроблю, як ти сказала.
Пішли вони на берег, сіли у човен і поплили до палацу Хартаган-Хана. Висипали на берег піддані хана, коштують, дивляться, як багатій Хинхунай пливе свататися. Здалося їм бачили, що одягу нареченого вогнем горять на сонце, настільки вони чудові й багаті.
- Який гарний дегел у багатія Хинхуная! - заговорили всі навперебій.
На самій стромовині вабонула лисиця хвостом, похитнувся човен і перекинувся. Став Хинхунай навколо човна борсатися, став із себе старий одяг знімати так за течією пускати. Тільки ні дегел, ні портки далі човна не спливли — камінці їх миттю на дно віднесли. Залишився Хинхунай нагишом.
Розпорядився хан, і кинулися його слуги рятувати нареченого Хинхуная. Витяглися його на берег, одягли у кращі одяги з ханського плеча, у палац привезли.
Стали дорогих гостей кращими стравами пригощати, солодкими винами напувати. А лисиця усе журиться, усе присуджує:
- Які багаті одяги втопили! Стільки на них було золота так срібла понашите, що вони миттю на дно пішли!
Подивився Хартаган-Хан на нареченого; бачить: хлопець хоч куди! - і особою пригожий, і статтю міцний, і у плечах широкий. Говорить хан:
- Будь же ти завжди білий, як заєць, справен, як краща вівця у череді. Живи сто років, володій жвавим конем!
- Хан-Панотець, — звернувся до нього Хинхунай, — дозволь розвести із твоєю дочкою загальне багаття на цій землі.
Не став хан суперечити, домовилися вони про строки весілля, про пристойний для багатія Хинхуная калимі. А коли додому відправилися, новоявлений наречений голову повісив.
- Де, — запитує, — я такий великий калим дістану?
- Швидка ріка не доходить до озера, — говорить йому лисиця, — а дійде лише та, яка тече повільно. Не журися, мій пан. Буде й калим, буде й весілля. А якщо весілля — те потрібний боомей.
Приготували вони боомей, лисиця накрила його рушником і відправилася у ліс. Зустріла у лісі вовка, почастувала його. Вовк спробував боомей і говорить:
- Ой, чимсь дуже смачним ти мене нагодувала. Дай ще.
- Сходь, — відповідає лисиця, — приведи дев'яносто вісім вовків, з тобою буде дев'яносто дев'ять, тоді ще одержиш боомей.
Збігав вовк у саме дрімуче урочище, привів дев'яносто вісім вовків, сам дев'яносто дев'ятим спереду йде. Відвела лисиця вовчу зграю до Хартаган-Ханові, впустила у кошару, двері замкнули, прийшла до хана й говорить:
- Ваш зять Хинхунай знає про те, що у вас худоби, як мурах у мурашнику, тому шле вам у подарунок дев'яносто дев'ять вовків.
Здивувався хан, але виду не подав. А лисиця побігла у інше урочище, зустріла там ведмедя, нагодувала його боомеем.
- Нічого смачніше не їв, — говорить ведмідь. - Дай ще.
- Приведи дев'яносто вісім ведмедів, з тобою буде дев'яносто дев'ять, тоді ще одержиш.
Прибуло до лисиці дев'яносто дев'ять ведмедів. Відвела вона їх до Хартаган-Ханові, замкнула у тому ж кошарі.
Побігла крутійка у іншу сторону. Зустріла зайця, почастувала його боомеем і говорить:
- Приведи дев'яносто вісім зайців, з тобою буде дев'яносто дев'ять, тоді вдосталь боомеем нагодую.
Прибуло дев'яносто дев'ять зайців. Та їхня лисиця закрила у тому ж загоні.
Ні на мить не присіла лисиця передохнути. Привела вона з лісу дев'яносто дев'ять козуль, дев'яносто дев'ять ізюбрів, дев'яносто дев'ять соболів, куниць і білок. Замкнула їхніх усіх у великій кошарі й говорить Хартаган-Ханові:
- Пора б уже й весілля справляти.
Прибуло до Хартаган-Ханові на весілля його дочки багато народу. Далеко рознеслася луна весільних пісень, від веселого танцю здригнулися околишні гори. Багато було з'їдено м'яса, багато арзи випите.
Тільки один Хинхунай сидить, голову повісив.
- Ти чого такий смутний? - запитує його лисиця.
- Немає на весіллі моїх дорогих батьків, — відповідає Хинхунай, — коли я був маленьким, погубив їх пятнадцатиголовий мангатхай Ангир Кулі. Нікому з моїх близьких розділити мою радість у самий щасливий для мене день.
Прагла лисиця заспокоїти Хинхуная добрим словом, але отут піднявся Хартаган-Хан і говорить гостям:
- Мій зять, багатій Хинхунай, дав за наречену багатий калим. Підемо подивимося на дивовижна худоба, на незлічимі череди.
Відімкнув Хартаган-Хан кошара, повискакивали звідти ведмеді й вовки, зайці й бабаки, козулі й ізюбри, куниці й соболі. А як вискочили — кинулися у ліс без оглядки.
- Напевно, занадто шумне так веселе у нас весілля, ось вони й злякалися, — заспокоїла тих, що зібралися лисиця. - А може бути, і додому побігли, у володіння нареченого, багатія Хинхуная. Пора б і нам вертатися.
Стали сідлати коней, сталі збиратися до Хинхунаю.
- Вірна моя лисиця, — говорить Хинхунай, — що ж ти робиш? Куди ж ти гостей запрошуєш, якщо немає у мене ні кола, ні двору.
- Ні про що не засмучуйся, — відповідає лисиця. - Я побіжу вперед і усе приготую. А ти з гістьми поїдь слідом і нічому не дивуйся.
Побігла лисиця у володіння Ангир Кулі-Мангатхая. Біжить вона й бачить: обочь дороги пастухи верблюдів пасуть.
- Скоро прийде велике військо воювати з вашим хазяїном Ангир Кулі-Мангатхаем, — звернулася лисиця до пастухів. - Якщо ви скажете, що ви піддані багатія Хинхуная, те ніхто вас не торкне. Якщо ж про Ангир Кулі згадаєте, то вас уб'ють, а ваших дружин і дітей разом з худобою у повний поженуть.
- Усе зробимо, як ти велиш! - злякалися пастухи.
Побігла лисиця далі, зустрілася з табунниками. Сказала їм слово у слово те, що говорила пастухам верблюдів.
- Будемо говорити, що ми піддані багатія Хинхуная, — обіцяли табунники.
Ще далі побігла лисиця й зустріла отару овець із чабанами. Покарала й ним суворо-пресуворо, щоб чабани назвалися підданими багатія Хинхуная. А сама прибігла у палац Ангир Кулі-Мангатхая й говорить:
- Іде на тебе війною Хартаган-Хан з незлічимим військом. Половину твого царства він уже завоював і скоро буде тут, тоді тобі не минути лиха.
- Що ж мені робити? - запитує Ангир Кулі.
- Нехай твої воїни називають себе підданими багатія Хинхуная, — порадила йому лисиця, — а сам зарийся у солому й не висувай носа, Доки я тебе не покличу.
- Як ти скажеш, так і зроблю, — поспішно погодився мангатхай.
- Та нехай твої слуги приготують побільше м'яса, провина й усього іншого, начебто у вас у палаці весілля намічається, — учить мангатхая лисиці. - Нехай слуги говорять, начебто їхній хазяїн Хинхунай одружиться. А коли гості підгуляють так спати ляжуть, ми їх з тобою голими руками поберемо.
На усе погодився Ангир Кулі-Мангатхай. Зарився з головою у солому й сидить не дихає. А лисиця ходить по палацу, кухарями так іншими слугами розпоряджається.
Тим часом Хартаган-Хан разом з гістьми у володіння Ангир Кулі-Мангатхая у'їхали. Запитує хан пастухів, табунників так чабанів:
- Чиї ви будете?
- Ми піддані багатія Хинхуная! - дружно відповідають вони.
А коли прибутки гості у палац висотою до неба, те дуже вони вразилися жениховому багатству. Лисиця їх на порозі зустріла, у світлі Спокої провела, за столи посадила. Наказала слугам пригощати так веселити гостей. Сама ж села у куточок, підперла голову правою передньою лапою, а хвостом ока прикрила у знак суму.
- Тому ти горюєш у такий радісний день? - запитує Хартаган-Хан.
- Ваш зять, а мій дорогою хазяїн, ще б багатше був, — відповідає лисиця. - Але поселився з деяких пор у стозі сіна злобливий шолмус, поїдає й людей і худоба.
- Невже із цим шолмусом не можна покінчити? - знову запитує хан.
- Якщо дружно навалитися, то можна, — відповідає лисиця. - Треба навколо солом'яного стогу поставити кращих воїнів з піками, а солому підпалити із усіх кінців. Коли шолмус вискочить зі стогу у образі пятнадцатиголового мангатхая, те треба його піками так списами колоти, глибже у палаючий стіг заганяти.
Так і зробив Хартаган-Хан. Поставив навколо солом'яного стогу збройних людей і наказав підпалити солому з усіх боків. Спалахнула суха солома, сунувся було Ангир Кулі-Мангатхай назовні, але встромився у його п'ятнадцять голів цілий гради копій, і згорів лиходій, а попіл його осиковою лопатою розвіяли по вітру.
Ще сім днів погуляли гості на весіллі у багатія Хинхуная й стали додому роз'їжджатися. Відправився у свої володіння й Хартаган-Хан, залишивши свою дочку у зятя Хинхуная.
Збулися обіцянки лисиці. Став колишній бідняк Хинхунай чоловіком дочки Хартаган-Хана, стали вони жити у палаці. Та лисиця при них. Та скільки б не бенкетували у цьому палаці, а лисиці-свасі завжди краща кісточка діставалася.