У старі, давні роки жив, розповідають, хан Санад.
Одного разу з усім своїм народом розв'язав він перейти у інші землі, де й місця для життя були зручніше, і пасовища обширнее. Але шлях до цих земель був довгий і важкий.
Перед самим переходом хан Санад наказав убити всіх старих.
- Старі будуть заважати нам у шляху! - сказав хан. - Жодного старого не повинне бути з нами, жодного старого не повинне залишитися у живих! Хто не виконає цього мого наказу, буде жорстоко покараний!
Як ні важко було людям, довелося їм Усе-таки виконати жорстокий ханський наказ. Усі вони боялися хана й ні у чому не змели його ослухатися.
Тільки один з підданих хана Санада, молодий Цирен, не став убивати свого старого батька.
Зговорився він з батьком, що сховає його у великий шкіряний мішок і так, таємно від хана й усіх інших, перевезе на нові місця. А там — що буде, то й буде…
Піднявся хан Санад зі своїм народом і зі своїми чередами, відправився з півдня на північ — у далекі землі. А разом з усіма у великому шкіряному мішку, перекиненому через спину коня, їхав і старий батько Цирена.
Тайкома від усіх Цирен кормил і напував батька, а на привалах, коли було зовсім темно, розв'язував мішок і випускав старого, щоб він міг відпочити, розправити затерплі руки й ноги.
Так вони йшли довго й підійшли до великого моря. Тут хан Санад наказав зупинитися на нічліг.
Один з наближених хана підійшов до самого берега моря й помітив, що на морському дні щось блищить і світиться. Придивився він і побачив, що це більша золота чаша дивної форми. Наближений негайно відправився до хана й доклав йому, що на дні моря, біля самого берега, лежить дорогоцінна золота чаша.
Хан Санад, не роздумуючи, наказав зараз же дістати йому цю чашу. Але ніхто по своїй волі не зважувався пірнути на дно моря.
Тоді хан наказав поринати за чашею по жеребу.
Випав жереб одному з людей хана. Пірнув він, а назад не зринув.
Випав жереб іншому. Кинувся він з високого стрімчастого берега вниз, так так назавжди й залишився у морській безодні…
Так загинуло на дні моря багато людей хана Санада.
Але безжалісний хан і не думав відмовитися від своєї витівки. За його наказом поринали у морі й гинули там один за іншим його покірні піддані.
Нарешті випав жереб поринати за чашею й молодому Цирену.
Прийшов він до того місця, де сховав свого батька, і став з ним прощатися.
- Батько, — сказав Цирен, — вибачай! Загинемо обоє ми — і я й ти…
- Що таке трапилося? Чому ти повинен загинути? - запитав старий.
Цирен розповів батькові, що по жеребу повинен він пірнути у морську безодню за чашею.
- А звідти ще ніхто не вертався, — закінчив він своє оповідання. - Та ось я загину по ханському велінню у море, а тебе знайдуть тут і вб'ють слуги хана…
Вислухав це старий і сказав:
- Ех ви! Так ви усе втопите у море, а золоту чашу однаково не дістанете. Адже чаша ця лежить не на дні моря! Бачиш ти геть ту гору, яка височіє неподалік від моря? Ось на вершині цієї гори й коштує золота чаша. Те, що ви ухвалюєте за чашу, — тільки її відбиття. Як ви усе не догадалися про цей?
- Що ж мені робити? - запитав Цирен.
- Піднімися на гору, знайди чашу й принеси її ханові. Знайти її на горі неважко: по блискові чашу можна помітити здалеку. Але, може бути, чаша стоїть на такій неприступній скелі, на яку ти не можеш піднятися. Тоді зроби ось що: дочекайся, поки на скелі з'являться козули, і пужни їх. Козули кинуться бігти й зіштовхнуть чашу. Не втрачай тоді часу — вистачай її, не те вона може впасти у глибоку темну ущелину!
Цирен зараз же відправився до гори.
Нелегко йому було піднятися на вершину гори. Чіплявся він за кущі, за дерева, за гострі камені, исцарапал у кров особа й руки, роздер одяг. Нарешті він піднявся майже на саму вершину й побачив, що на високій, неприступній скелі сіяє гарна золота чаша.
Бачить Цирен, що на скелю йому нізащо не піднятися. Тоді він, за порадою батька, став чекати, коли на скелі з'являться козули.
Чекати йому довелося недовго: на скелі з'явилося трохи козуль. Вони спокійно стояли й дивилися вниз. Цирен крикнув що було сили. Козули стали злякано метатися по скелі й зіштовхнули золоту чашу. Чаша покотилася вниз, і Цирен спритно підхопив її.
Веселий і задоволений, із чашею у руках, спустився він з гори, прийшов до хана Санаду й поставив перед ним чашу.
Хан запитав його:
- Як ти дістав цю чашу з моря?
- Я дістав її не з моря, — відповів Цирен. - Я приніс її з вершини геть тієї гори. У море було тільки відбиття цієї чаші.
- Хто ж тобі сказав про цей?
- Сам догадався, — відповів Цирен.
Хан більше ні про що не став розпитувати й відпустив його.
На інший день хан Санад зі своїм народом рушив далі.
Довго вони йшли й дійшли до широкої пустельної землі. Сонце розжарило землю, випалило всю траву, колом не було ні ріки, ні струмка. Люди й худоба стали нудитися від сабоної спраги. Послані ханом на пошуки води скакали у усі сторони, але знайти воду не могли — усюди була суха, розпечена земля. Жах охопив людей. Вони не знали, як їм бути й що робити…
Тоді Цирен тайкома пробрався до батька й запитав його:
- Батько, скажи, що нам робити? Адже народ і худобу гинуть без води!
Старий сказав:
- Відпустите трехгодовалую корову й простежите за нею. Де вона зупиниться й буде нюхати землю, там копайте.
Цирен побіг і відпустив трехгодовалую корову. Корова низько вилучила голову й стала бродити з місця на місце. Нарешті вона зупинилася й стала галасливо нюхати гарячу землю.
- Копайте тут! - сказав Цирен.
Люди прийнялися копати й скоро докопалися до великого підземного джерела. Заюшила холодна, чиста вода й потекла по землі. Напилися всі досхочу, повеселіли, підбадьорилися.
Хан Санад призвав до себе Цирена й запитав його:
- Як ти міг знайти підземне джерело у цім посушливому місці?
Цирен сказав:
- Я знайшов його по прикметах…
Напилися, відпочили люди й відправилися далі.
Багато днів ішли вони й зупинилися на привал. Уночі зненацька пішов сабоний дощ і залив вогонь. Змерзлі, мокрі, вони не знали, що їм робити.
Нарешті хтось помітив на вершині далекої гори вогник багаття.
Хан Санад дав наказ зараз же відправитися на гору й принести вогонь.
Люди кинулися виконувати наказ хана. Та один, і інший, і третій відправлялися на гору. Усі вони знаходили багаття під густою ялиною й мисливця, який грівся у цього багаття. Усі вони брали палаючу головню, але донести її до своєї стоянки не могли — головня під дощем гаснула.
Розгнівався хан Санад і наказав стратити всі, хто ходив за вогнем і не доніс його.
Прийшов чергу йти за вогнем і Цирену.
Пробрався він до свого батька й запитав:
- Як отут бути? Як донести вогонь із гори до стоянки?
Старий сказав:
- Не бери палаючі головні — вони однаково згаснуть по дорозі, або зотліють, або дощ їх заллє. Побери із собою великий горщик, набери у нього побільше вугіль і принесеш вогонь на стоянку!
Цирен зробив так, як навчив його батько. Приніс він з гори повний горщик гарячих вугіль. Люди розвели багаття, обсохнули, обігрілися, приготували їжу.
Довідався хан, хто приніс вогонь, і наказав Цирену з'явитися до нього.
Коли Цирен прийшов, хан Санад став сердито кричати на нього:
- Що ж ти: знав, як донести вогонь, і мовчав дотепер? Чому ти не відразу сказав, як треба донести вогонь?
- Я Та сам не знав… — відповів Цирен.
- А як же ти довідався потім? - став допитуватися хан.
Та він так довго й наполегливо допитувався, що Цирен нарешті зізнався, що всі накази хана він зміг виконати тільки завдяки радам свого старого батька.
- Де ж твій батько? - запитав хан. Цирен сказав:
- Усю дорогу я віз його у великому шкіряному мішку.
Тоді хан наказав привести старого й сказав йому:
- Я скасовую свій наказ. Старі — не перешкода молодим. У старості — мудрість. Можеш не ховатися і їхати відкрито разом з усіма!