Жив на світі старий Уханай. Була у нього маленька біла юрта так велика череда білих корів. Паслися вони на невичерпн лугах, що вічно цвітуть, і так розплодилися, що Уханай давно втратив їм рахунок, а з коров'ячого молока зробив запаси курунги з озеро розміром.
Були у старого Уханая й у його дружини Сескел син Дабхальжихан і дочка Дагда, що ходили за батьківською чередою, день і ніч, що оберігали його.
Ось одного разу заснув Уханай і троє доби спав таким міцним сном, що й грім небесний не у силах був розбудити його. Та сниться старому, начебто з'явився казна-звідки непереможний воїн, пролив запаси курунги з озеро розміром, зламав і спустошив білу юрту, здолав у двобої й убив сина Дабхальжихана, спалив на багатті його тіло, а дружину Сескел і дочка Дагду погнав у повний разом із чередою білих корів.
Прокинувся старий Уханай і бачить, що й насправді зламана його біла юрта, убитий його єдиний син, перекинуті запаси курунги з озеро розміром, викрадена череда білих корів, а разом з ними — дружина Сескел і дочка Дагда. Залишився він один у зламаній юрті.
Поплакав старий, погоревал, згадуючи пропавшее добро, що сгинувшее сімейство так, а на десяту добу втер ока рукавом і відправився куди ока дивляться.
Ішов він, ішов і знайшов на дорозі бичачу лопатку, обгризену собаками, обмиту дощами. «Усе, що подароване землею, придасться нещасному Уханаю», — розв'язав він. Підняв Уханай лопатку, і, розбивши собі ніс, вимазав кров'ю свою знахідку, щоб видалася не колишньою обгризеною кісткою, а лопаткою з м'ясом. Засунув Уханай її за пазуху й відправився далі.
Пізнім вечором попросився він на нічліг у перший будинок, що попався.
- Звідки ти родом, старий, і куди шлях тримаєш? - запитує хазяїн будинку.
- Кличуть мене Уханаем, — відповідає старий. - Жив я на південній стороні долини, а тепер мандрую по білу світу.
Переночував Уханай у гостинному будинку, бачить, що його ніхто не жене, — на іншу ніч залишився. Та куди не піде — обов'язково вимазану кров'ю лопатку із собою захопить. Помітив це хазяїн і запитує:
- Що це ти з бичачою лопаткою всюди носишся? Поклав би її у наш казан — нехай би вона разом з нашим м'ясом зварилася.
- Покласти-Те я, мабуть, покладу, — відповідає старий, — так боюся, як би ваш казан не об'їв з неї м'ясо.
- Помилуй, наш казан не їсть м'ясо, — заперечив хазяїн, — а якщо з'їсть, то ми віддамо тобі цього ненажеру.
Вийняв старий через пазуху лопатку, кинув у казан і смиренно сіл рядком, чекаючи, коли м'ясо звариться. Ось стали хазяї виймати вариво, а лопатка — голим-голешенька, белим-белешенька.
- Я вас попереджав, що казан може обглодать так обсмоктати бичачу лопатку — єдине моє багатство. Прийде замість забрати ваш злощасний казан, — зітхнув старий Уханай.
Робити нема чого, віддав хазяїн свій казан, хоча й дуже подивувався: з яких це пор казани стали їсти чуже м'ясо, не торкаючи свого. А старий забрал казан і відправився далі. Цілий день ішов, а пізнім вечором добрався до селища й знову попросився переночувати у одну з юрт. Не став відмовляти хазяїн юрти, тільки запитав:
- Звідки ти родом, добра людина, і куди шлях тримаєш?
- Кличуть мене Уханаем, — відповідав старий. - Жив я на південній стороні долини, а тепер мандрую по білу світу.
Гостює Уханай у добрих людей день, гостює інший. Куди не піде — усюди із собою казан захопить. Дивується хазяїн, запитує:
- Навіщо ти всюди зі своїм казаном тягаєшся? Поставив би його з нашими, нехай коштує собі.
- Ще чого! - відповідає старий. - Ваша худоба розтопче вночі мій казан, а у мене крім нього нічого немає.
- чи Бачена справа, щоб худоба казани ламав? - здивувався хазяїн. - Так якщо таке трапиться — я віддам тобі свого чорного барана.
Погодився старий Уханай, поставив свій казан поруч із хазяйськими, а коли всі заснули, тихенько підкрався, обмотав казан повстю, стукнув по ньому каменем, яким ворота підпирають, і зламав казан так, що ніхто й не почув. Після цього ліг Уханай на колишнє місце й заснув міцним сном.
Ранком кинулися хазяї, а казан-те зламаний! Отут і гість прокинувся.
- Не чи я вас попереджав, — говорить, — що ваша худобини може зламати потемки мій казан! Віддавайте вашого барана.
Робити нема чого, віддав хазяїн чорного барана, і пішов Уханай далі, а коли звечоріло, постукався до третіх хазяїв. Прийняли його, як дорогого гостя, він же, куди не піде — усюди тягне за собою чорного барана. Ось хазяїн і говорить йому:
- Відпусти, старий, свого барана з нашими, нікуди він не подіється.
А Уханай йому у відповідь.
- Боюся, — говорить, — як би ваші барани не з'їли за ніч мого.
- Де це бачене, щоб барани один одного їли?! — здивувався хазяїн. - Якщо таке трапиться, то я тобі дам замість чорного двадцять білих баранів.
Погодився Уханай і відпустив чорного барана у хазяйську кошару. А коли всі заснули, обережно вийшов на вулицю, пробрався у кошару, заколов свого барана й забруднив його кров'ю голови хазяйських баранів, шкіру ж розрізав і шматочки повісив на їхніх рогах. Після цього повернувся у юрту й ліг спати.
Ранком хазяї дивляться — морди у всіх баранів у крові, а на рогах висять шматки від шкіри чорного барана. Прибіг у кошару Уханай і давай голосити:
- Горі мені, горі! Говорив же я, що з'їдять ці оглоеди мого барана. Ось і залишився я злиденним!
Робити нема чого, віддав хазяїн Уханаю двадцять білих баранів, і відправився старий далі.
Пригнав він баранів у лощину й давай їх різати. Оббілував усіх до одного, склав у купу так, що на рівному місці м'ясний бугор виріс, а з-під нього струмочок крові потік.
Додав Уханай кроку, нагнав по дорозі двох подорожан у вовчих дохах і говорить їм:
- Бачили — обочь дороги лежить гора м'яса, а з-під неї струмок крові струменіє?
- Не було ніякої м'ясної гори, — відповідають подорожани. - Ми там недавно проходили.
Заспорив з ними старий Уханай. Сперечалися вони, сперечалися й побилися про заставу, при цьому подорожани поставили на кін свої вовчі дохи. Утрьох повернулися у лощину. Дивляться, а там і насправді лежить гора м'яса, а з-під неї струмок крові тече. Подорожани роти пораскривали, а старий Уханай забрал у них вовчі шуби й відправився далі.
Ішов він, ішов і забрів до одній людині, у якої були дочки на виданье. Переступив Уханай поріг юрти. Зустрів його хазяїн як найдорожчого гостя. Тільки Уханай знову за своє: усюди тягає за собою вовчі дохи, а коли спати лягає або за стіл сідає — під себе підкладає. Ось хазяїн і запитує:
- Далися тобі ці дохи! Що ти з ними тягаєшся?
- Боюся, — говорить Уханай, — що твої дочки изрежут мої дохи на заплатки.
- Мої дочки ще не рушили розумом, — відповідає хазяїн. - Якщо ж таке трапиться — я видам їх за тебе заміж.
Поклав гість вовчі дохи поруч із хазяйськими, а коли всі заснули, розрізав свої дохи на дрібні шматочки й розкидав шматочки біля постель хазяйських дочок. Ранком хазяїн за голову схопився. А старий Уханай отут як отут.
- Віддавай обіцяне, — говорить.
Робити нема чого, віддав хазяїн своїх дочок за старого Уханая. Повернувся він разом з молодими дружинами у рідні краю, вибудував заново свою білу юрту й зажив на славу.
Так недовго тривало його щастя. А всі тому, що не любили старого молоді дружини. Накурили вони одного разу з курунги казан тарасуна. Напився старий Уханай доп'яна й запік пісню про колишнє своє життя, про навалу непереможного воїна, про викрадення молодої дружини й дочки, про смерть єдиного сина. Потім перейшов до своєї останньої мандрівки, проспівав про те, як підібрав із землі бичачу лопатку, як обманом виміняв її на казан, казан — на чорного барана, чорного барана — на двадцять білих, їх — на дві вовчі дохи, а дохи — на дві дівиць-красунь. Співав старий про те, як завдяки своїй спритності так спритності став він як і раніше багатий і добув двох молодих дружин. Вислухавши до кінця старикову пісню, розсердилися дружини, а коли старий Уханай заснув, зруйнували вони його білу юрту, погнали худобу на подвір'я батька й самі до нього повернулися.
А старому Уханаю сон сниться, начебто спить він під відкритим небом, а його дружини житло валять, худобу женуть. На інший день продер старий ока — так і є: ні юрти, ні дружин, ні худоби.
Поплакав старий Уханай, погоревал, а потім вийшов на вулицю, підібрав ще одну бичачу лопатку й відправився по білу світу. Може бути, і до нас постукається.