Жили за старих часів старий з бабою, і було у них три сини. Ось говорять старі своїм синам:
- Не довго нам залишилося жити на білому світлі. Перед смертю хотілося б побачити вас одруженими, хотілося б внучат на колінах потримати, їхні пухнаті голівки погладити.
Сказане — зроблене. Женили братів. Двом старшим, у всім щасливим, і отут повезло: пішли у них діти один іншого милею так краше. Старі нарадуватися не можуть. А як зібралися помирати — усе своє майно, уся своя худоба двом старшим синам заповіли. Молодшому ж, бездітному, дісталася кульгаючи кляча з пежиной на нижній губі так дідівський хур.
До того полюбився молодшому співучий хур, що носив він його із собою всюди. Як заграє — птаха змовкають у околишніх лісах, вітер затихає, жоден аркуш не шелохнется на дереві, навіть сонце припиняє, щоб послухати розспіви волосяних струн. Чудно відіграв він на хуре, та й у самого голос був гарний.
А старші брати тільки посміюються над ним.
- Відіграй, відіграй, — присуджують. - Скоро до того дограєшся, що по миру підеш із протягненою рукою.
Та те правда: у будинку у молодшого часом і поїсти нема чого, а старші брати по тайзі нишпорять так соболя шукають. Та настільки щасливими бувають на полюванні, що багатство саме до них у руки йде.
Знайшли вони одного разу місце у тайзі, де всякого звіра сила-силенна, і розв'язали побрати із собою на полювання молодшого брата.
- Усе допомога буде, — говорять. - Зайвий раз м'ясо зварить, чай скип'ятить. Та й собі чого-небудь добуде.
Приїхали вони втрьох на місце, зробили собі балаган, а для коней — сарай. Тридцять днів невтомно полювали, бродячи по тайгових розпадках так лощинам. Цілу гору хутра добули старші брати, а молодшому не відкривалися заповітні мисливські таємниці, не було йому удачі, мала була його видобуток. Як і раніше глузували з нього старші брати.
Коли не видне було кінця невдачам, брав молодший брат у руки співучий хур і, у образі на свою долю, затягував таку пісню, від якої небо супилося, вітер по-розбійницькі свистів у ущелину й починався довгий дощ.
Але й хурист не залишився без видобутку. Та у нього скопився десяток-іншої білячих так рисячих шкір.
Настав час вертатися додому. Розв'язали брати востаннє перевірити сільця й випробувати влучність своїх стріл. Та кому не повезло більше всіх? Звичайно ж, меншому. Зірвався він зі скелі й зламав собі ногу вище коліна. Набрели на нього старші брати, віднесли у балаган і говорять:
- Не довеземо ми його до будинку. Не мешканець він на цім світлі. Залишимо його тут.
Та залишили вони хуриста у балагані. Забили його конячку з пежиной на верхній губі, навялили, накоптили м'яса й підвісили під дахом балагана, щоб менший з голоду не помер спочатку. А коли розвішували конину, зірвали співучий хур, що висів на стіні, і закинули у кут. Лопнули з жалібним дзенькотом волосяні струни, і не від болю, а від образи заплакав молодший брат.
Ось лежить він один у тайговому балагані, нікому води йому подати, не з ким добрим словом перемовитися. Та тоді доповз він до далекого кута, підібрав покалічений хур, висмикнув із хвоста забитої конячки самі тугі волоски й замінив порвані струни. А коли заграв на хуре, те зазвучав той краще колишнього. Чудесні звуки його зачарували тайгових мешканців: сорок і синиць, соболів і куниць, та ще трьох дівиць — дочок хазяїна тайги Леехея.
Щовечора приходили дівиці до балагана і як заворожені слухали розспіви хура. Спочатку вони цуралися. Але з кожним днем підступали всі ближче й ближче, переглядаючи так перешіптуючись між собою. Коли одна з дівиць набралася сміливості й заглянула у балаган, хлопець встигнув запитати:
- Що ж ви не заходите, а тупцюєте у входу?
Але дівиці у відповідь на його слова зникли у кедровнике зграйкою переляканих птахів.
На інший день вони постояли у дверях, так і не ввійшовши у балаган. Ще через день переступили поріг. Та тоді хлопець заграв тихо-тихо. Забувши про обережність, оточили дівиці хуриста й схилили свої голови, прислухаючись до задушевної пісні.
- Чиї ви будете? - запитав їхній хлопець, скінчивши відіграти.
- Не з далеких місць з'явилися ми, так не із близьких, як і личить дочкам хазяїна тайги Леехея. Та хоча батько нікому не показується на очі, він усе може.
Та тоді хлопець розповів їм про своє життя-буття, про свою невдачливість так неудачливості.
- Ні бог, ні чорт мене не розуміють. Немає мені ні смерті, ні зцілення, — закінчив він своє оповідання.
- А це що за чудо? - запитали дівиці, показуючи на хур.
- Це хур — єдина моя розрада, єдиний мій друг, якому я можу повідати про самий таємний, — сказав хлопець, побрав у руки хур і заграв смутну пісню.
Задумався він і не помітив, як зникли дівчини-дикунки, як міцний сон смежил вії. Приснився йому старий з бородою по груди, який тричі повторив: «Рани твої затяглися, а прикрості заснули й не прокинулися».
Відкрив хлопець ока й бачить — лежить він у прекрасному палаці на м'якій постелі, а поруч із ним сивобородий старий сидить.
- Вставай, — говорить він хлопцю. - Пора чай пити.
- Так як же я встану, якщо у мене нога зламана? - дивується хлопець.
- А ти смелее! - сміється старий. - Будь чоловіком.
Обережно піднявся хлопець, устав на ноги, не почуваючи ніякому болю, і згадався йому віщий сон і тричі повторене: «Рани твої затяглися…»
Пройшов він до стола, за яким уже сиділи три знайомі дівиці, попив чаю у охотку, а старий говорить:
- Ідемо із мною…
Пішли вони невідомою стежкою крізь тайгу й прийшли до гори, з якої струменів гарячий аршан. Викупався хлопець у аршане, і стало йому зовсім добре, веселіше стало на душі, згадалися інші слова: «…а прикрості заснули й не прокинулися».
Повернувшись у палац, подарував Леехей зціленому хлопцю молодецький бурятський одяг, а коли той переодягся, посадив його із собою поруч, обійняв за плечі й сказав:
- Як почули дочки твою гру й золоте пенье, так втратили спокій і сон. Зроби їм співучий хур, а вуж я у боргу не залишуся.
Змайстрував хлопець дочкам Леехея не один, а цілих три хура й навчив їх відіграти. Так такими тямущими ученицями виявилися дівиці, що через тиждень не гірше будь-якого хуриста відіграли, а співали ще краще.
Зрадів хазяїн тайги Леехей, подарував хлопцю доброго коня так соболів без рахунку й пішов проводжати гостя. Як тільки здався рідний аил хлопця-хуриста, хазяїн тайги Леехей прощатися став.
- Я, — говорить, — не повинен показуватися людям на очі, і ти нікому не прохопися про зустріч із мною.
Повернувся хлопець додому й зажив на славу. Не дають йому проходу заздрі старші брати, усе допитуються:
- Та звідки тобі таке багатство привалило?
А молодший брат тільки посміюється так усе на хуре відіграє.