Жив-Був бідний мисник. З ранку до ночі майстрував він дерев'яне начиння, цим і годувався.
Ось пішов він одного разу на берег моря вирубати м'яку так гнучку гілку для обруча на туесок, побачив червону березу й уже сокира над нею заніс, як говорить береза людським голосом:
- Не губи мене, добра людина! Не рубай моїх червоних галузей. Проси, що захочеш. Будь-яке твоє бажання виконаю.
- Будь по-твоєму, — погодився мисник. - Тільки зроби мене купцем.
Та дня не пройшло, як розбагатів учорашній бідняк, купцем зробився. На подвір'я у нього працівників — не порахувати, у коморах різного товару сила-силенна, у тугій калитці грошей повно. А сам колишній мисник по двору ходить, на слуг своїх покрикує. Але скоро набридла йому таке життя. Знову пішов колишній мисник до червоної берези.
- Прагну бути царем! - говорить.
Оглянутися не встигнув, як зробилося довкола нього чудове царство, навіть слуги у тому царстві у бобрових шапках ходять, а багаті люди низько кланяються панотець-панотцеві-цареві-панотцю. Та ніхто не згадує, що був він колись бідним мисником. «Одна береза про це знає», — думає новоспечений цар. А раз так, розв'язав він зрубати червону березу.
Сказане — зроблене. Відправився цар у супроводі свого війська на берег моря. Побачивши червону березу, кинулися слуги з гострими сокирами виконувати царське веління. Але зашуміла береза всіма галузями, заговорила людським голосом:
- Огляньтеся а свого царя.
Оглянулися слуги й бачать: цар перетворився у ведмедя й пустився бігти у дрімучий ліс. Але хіба втечеш від самого себе.
Ось чому буряти говорять, що ведмідь колись був царем, а зустрівшись віч-на-віч, обов'язково звернуться до нього зі словами: « Цар-Людей, звільни дорогу!» — і ведмідь звертає, розповідає тайговий народ.