Давним-давно у долині між двох високих гір, покритих лісами, повними всяких звірів і птахів, горіхів і ягід, жив неодружений хани. «Треба одружитися!» — усе частіше думав він.
- Треба одружитися! - сказав хан одного разу привселюдно й поїхав шукати собі дружину. Шукав одну, знайшов двох. Розв'язав хан випробувати їх. Зібрався з'їздити на далекі пасовища, на вигони, а дружинам карає:
- Поки я буду оглядати свої незліченні череди, свої незліченні табуни, зшийте мені по десять дегелов.
Так сказавши, сіл на коня й поскакав.
Узялися за діло молоді ханські дружини. День не відпочивають, ніч не сплять. Зшили по десять дегелов.
На інший день вернувся хан, став дегели оглядати; став їхніми руками перебирати, нарадуватися не може: і гарні всі, як один у один, і теплі, і швів не мабуть, — відразу й не повіриш, що людським умінням так старанням зроблені.
Не поступилися один одному ханські дружини у рукоділлі. А коли стали вони подавати ханові страви, той украй розгубився, мова проковтнула, сказати не може: чиє частування смачніше.
Отут і осінь підійшла. Хан говорить якось ранком: « По всіх прикметах — багато нині у тайзі горіхів так ягід. Поки я дичини добуду, зберіть віз кедрових горішків і віз смородини. А найголовніше — не смійте жодного горіха, ні однієї ягоди покуштувати».
Зібрали дружини віз горіхів, сталі збирати смородину, далеко розбрелися у різні сторони. Раптом одна з них голос подала.
- Скоріше йди сюди! - кличе. Прибігла друга на заклик і бачить: висять на гілці дві однакові смородинки, як дві краплі води схожі один на одного. Переглянулися ханські дружини й розв'язали: «З'їмо по ягідці, а ханові не скажемо». Так вони й зробили. Але ледь повернулися додому, як одна говорить:
- У мене дитина буде.
- Ти вимовила вголос слова моїх сумнівів, — підхопила почату розмову друга дружина. - Я теж чекаю дитину. А винуваті у цьому дві порічкові ягоди, які ми з тобою з'їли, приховавши від хана.
Настала весна, і ханські дружини народили у той самий день хлопчиків, схожих один на одного, як дві ягоди смородини.
Стали діти дружно підростати, стали ділити навпіл забави й скороминущі образи. Бачили їх тільки разом, і ніщо не передвіщало лиха. Але ледь здійснилося хлопчикам по п'ятнадцяти років, як умер хан-батько. А слідом за ними пішла у царство мертвих і мати одного із хлопчиків.
З тієї пори початку мачуха кривдити сироту: кормила недоїдками, одягала у обноски, змушувала робити саму брудну роботу. А хлопчиків однаково не можна було озлобити, ще дружніше ставали вони.
Ось здійснилося братам по вісімнадцяти років. Стріляли вони одного разу з лука й розв'язали цілитися у пень, що стояв посередині двору. Вистрілив сирота — розніс у тріску шапку пня. Вистрілив брат — загрузла стріла у підошві пня.
Підбіг хлопець, вийняв угрузлу стрілу й бачить: капає з наконечника гнилизна навпіл з водою. Запитує зведений брат у сироти:
- Чому міцний на вид пень на перевірку виявився настільки гнилим?
- Після смерті хана-панотця, після смерті моєї матінки прогнила у нашому будинку прихабоність між людьми одного вогнища, — відповідає сирота. - Стала твоя мати годувати мене недоїдками, одягати у обноски. Одне від тебе приховували, іншого ти просто не зауважував.
- Якщо мати здатна на таке лиходійство — я не пощаджу й матері! - схопився зведений брат за меч.
- Не квапся зробити непоправне, — удержав його сирота. - Краще допоможи мені піти знадвору непоміченим. Якщо удача не залишить мене, якщо я знову знайду свою знатність у інших краях, то чекай від мене звісточку й скоріше приїдь.
Ранком устав сирота разом із зарозвіваюся, заткнув обидві підлоги драного дегела за пояс і, попрощавшись із братом, покрокував убік південно-заходу.
Іде він так іде, крокує так крокує. Удень бреде, уночі у дороги багаття розпалює й ночує, а зі сходом сонця — знову на ногах, знову у шляху. Іде далекої дорогою, ні зустрічного подорожанина, ні заблудшей худобини, ні самотньої юрти — нічого не видне.
Ось уже й м'ясо сушене скінчилося, і ноги підкосилися на підйомі у гору, а він усе йде так іде. Нарешті, через багато днів, рахунок яким сирота давно втратив, зустрів йому у сирому лісі старий, що рубав сушники на дрова. Підійшов до нього сирота, привітався.
- Звідки ти такий худий і обірваний? - запитав старий, розглядаючи подорожанина.
- Я йду з північно-східної далекої сторони. Виявившись безкінним і бездомним, уважаю своїм те місце, де зупинюся й шапку покладу, — відповідає сирота. - Не чи даси ти мені напитися?
Дав йому старий у руки дерев'яний туесок, що стояв у комля дерева, у тіні.
- Випий на здоров'я, — говорить.
Надпив сирота курунги з туеска, а потім як узявся за сокиру, так старому й робити стало нема чого. Нарубав хлопець-сирота віз дров, а старий на віз поклав туесок з бересту, сокира, дегел. Праг було покласти й згорток зі звіриної шкіри, але роздумав, за пазуху сунув.
- Будь моїм гостем, — говорить старий. - Уж боляче ти сноровист і до роботи охоч. Такого б мені помічника.
Відправилися вони додому до старого. По дорозі хлопець-сирота й запитує:
- Старий, а що це ти за пазуху поклав?
Старий зніяковів було, захекався, з воза зстрибнув. Але робити нема чого, треба відповідати.
- Це саме коштовне, що у мене є, — говорить.
Сказав він так, побрав і вийняв зшиту з однієї звіриної шкіри гарну шапку. Надяг старий ту шапку на голову й зник, немов крізь землю провалився.
- чи Бачиш мене? - запитує.
- Не мабуть ні тебе, ні шапки, — відповідає хлопець-сирота.
- Тому що це шапка не проста, а чарівна, — говорить старий. Зняв шапку з голови, прийшли вони додому, баба їх у воріт зустріла.
Тільки з тієї пори втратився хлопець-сирота спокою й сну. Усе про шапку думає. А старі нічого й не зауважують. Сподобався їм веселий і тямущий хлопець. «Будь нашим сином», — говорять. «Будьте й ви мені, сироті, за батьків», — відповідає хлопець.
По весні зібралися старий з названим сином їхати усе у той же ліс за дровами. Побрав старий ключі, відімкнув окутий залізом скриня, вийняв з нього шапку-невидимку й поклав її за пазуху.
Прийнялися у лісі старий так молодої за справу. З ранку дрова рубають, а намахавшись за день сокирами, сплять уночі як убиті. Хлопцю ночами снилося, удень мріялося, як би роздобути цю шапку, але старий не розстається з нею й на малий час, усе за пазухою тримає.
Ось стало сонце припікати. Несподручно стало у теплому одязі працювати. Скинув хлопець свій дегел. Дивлячись на нього, зняв свій дегел і старий, засунув він шапку у рукав, загорнув дегел і поруч із берестяним туеском поклав.
Рубає хлопець дрова, рубає, потім підійде поп'є курунги з туеска й знову за роботу. Старий тим часом дивиться за хлопцем і думає: «Не виходить названий син з-під моєї волі, на шапку-невидимку й не дивиться навіть». Заспокоївся старий, став названому синові ще більше вірити. А хлопчик тим часом розумом розкидає: «Навіщо старому шапка? - запитує себе. - Пролежить цей скарб без справи під рваним дегелом. Ніякого пуття від неї не буде. А виявися вона у моїх руках, я б і себе, і старих ощасливив. Не рубали б ми дрова не покладаючи рук, не гнули б спину, не розгинаючись цілими днями». Якось говорить хлопчик:
- Піду курунги поп'ю, а то у роті пересохнуло.
Побрав він у руки берестяний туесок, сам одним оком на дегел, іншим на старого дивиться. Бачить — старий не обертається, потягнувся хлопчик до дегелу, розгорнув його, схопив шапку, наділ на голову й був такий!
Глянув старий убік воза: немає названого сина. Схопився за дегел — і шапки немає! Примчався старий додому, запитує у баби: не чи заглядав, мол, наш названий син у селище, але баба тільки руками сплеснула: «Ох, горі нам за гріхи наші! Видне, і справді люди говорять: чужого сина не всиновляй, чорний валун за подушку не ухвалюй». А старий обхопив голову руками й шепотить: «Не повинен обдурити мене названий син, не повинен…»
Тим часом хлопець вийшов на більшу дорогу й покрокував убік південно-заходу. Де ніч його застала, там і переночував, з ранковим сонцем далі відправився. Довго він ішов, нарешті бачить: скакає йому назустріч вершник на аргамаку. Відіграє під сідоком ще не об'їжджений кінь, на дибки встає, прагне наїзника скинути.
- Звідки й куди йдеш, хлопчик? - кричить вершник.
- Здалеку, — відповідає хлопець-сирота. - Давно вже у мене макової росинки у роті не було. Ви б відвели мене додому, погодували, сподіваємося напоїли. А я б вам за це коня об'їздив, на перегонах би першим прийшов.
- Про що ти говориш! - розсміявся вершник. - Мій аргамак тебе за дві секунди скине.
- Дивися-но на нього, який жвавий! - із глузуванням говорить хлопець-сирота. - Я не одного жеребця-трьохліткові об'їздив. Норовисті були, як шовкові сталі. Чому б мені не стриматися й на вашому коні? Чому б не спробувати?
Не встояв проти таких слів вершник, що об'їжджає коня.
- Добре, — говорить, — пусти коня геть до тієї гірки й вертайся назад. Я тут почекаю.
Підхопився хлопчик-сирота на аргамака, помчався до гірки. У всьому слухняний кінь новому наїзникові — не скакає, а розстеляється вітром над степом. Під'їхав хлопець до гірки, вийняв шапку-невидимку, надяг і був такий! Дивиться хазяїн: немає ні його аргамака, ні вершника. Став він у далечінь удивлятися, став шукати пропажу. До вечора ходив по степу, поки не зневірився. «Не людей це був зовсім, а перевертень», — розв'язав хазяїн аргамака. А коли дійшов до такого здогаду, то перелякався, прибіг додому, розповів про те, що трапилося, людям. Але люди відмовилися йому вірити.
Тим часом хлопчик-сирота, від'їхавши подалі, зняв шапку, змахнув батогом, пустив коня у всю спритність. Відчув кінь під собою теперішнього сідока, здійнявся над степом, струмки за струмки не вважає, гірки за гірки не ухвалює, лісу так переліски меж ніг пропускає. Мчиться кінь цілий день, мчиться інший, а навколо жодного селища не мабуть. На двадцятий день останні їстівні запаси приел хлопчик-сирота. На двадцять перший побачив у підошви великої гори старого-пастуха.
- Чиїх телят пасеш, дідусь? - запитує хлопчик-сирота.
- Хазяйських, — відповідає пастух. - А хазяї мої — дуже багаті люди. Сімдесят років я на них працюю, багатше не зустрічав.
- А що ти, дідусь, робиш після того, як приженеш телят додому?
- Замикаю у загоні з високим забором, — відповідає пастух. - Потім заходжу у юрту, з'їдаю тарілку м'яса, випиваю чашку чаю, виходжу на вулицю, коштую, обпершись на огорожу, тютюн покурюю. Поки курю, доглядаю за коровами, яких жінки доять. Якщо корова лягаться почне, я їй ноги зв'язую сирицевим ремінцем. Якщо буцатися прийметься, на роги мотузку накидаю, до стовпа примативаю. На тому моя робота й кінчається.
Пустив хлопчик-сирота свого аргамака у степ пастися, помінявся зі старим-пастухом одягом, сіл на його конячку й погнав телят до юрти багатія. Замкнув переодягнений хлопець телят у загоні з високим забором, зайшов у юрту, побачив ліворуч від вогнища тарілку м'яса, з'їв його, наваристим бульйоном запиваючи, але так і не наївся.
Помітив це багатій і говорить:
- Щось наш старий сьогодні сабоніше звичайного Зголоднів. Додайте йому м'яса.
Цього разу наївся хлопець досита. Вийшов, обперся на огорожу. Жінки корів доять, меж собою перегукуються. Але ось взбрикнула одна корова, молоко пролила.
- Старий, — закричала низенька світловолоса жінка, — іди сюди скоріше, поплутай пеструсі ноги!
Став хлопець сплутувати корові ноги, а вона побери так брикни його. Розсердився хлопець, так схопив корову за ногу, що кістка зламав.
Побігла низенька жінка до багатія скаржитися:
- Старий-Пастух так схопив у серцях пеструху, що вона обезножела.
Розсміявся багатій.
- З нашим старим щось трапилося, — говорить крізь сміх. - Раніше тарілкою м'яса наїдався, тепер наїдатися перестав. Раніше на нього ніхто не скаржився, тепер прибігли. Звідки тільки у старого сила узялася?
Розпорядився багатій забити корову на м'ясо і як слід почастувати пастуха. А хлопцю тільки цього й треба. «Наїмся взапас, — думає про себе, — і можу скакати на своєму аргамаку хоч на край світла».
Вигнав він череда на наступний ранок, цілий день пас на привільних лугах, а ввечері повернувся тим же шляхом до подвір'я багатія, замкнула худоба у загоні з високим забором. А коли сіл за стіл, те знову не наївся однієї тарілкою м'яса. Багатій тільки руками розлучає: «Тому цей старий на старості років ненажерою став?»
Вийшов хлопець на вулицю, обперся на огорожу, трубку вийняв.
- Старий, — кричить висока чорноволоса жінка, — іди прив'яжи битливу корову, ніяк упоратися не можу!
Підійшов хлопець до корівки, узявся за роги, праг було мотузку накинути, але корова мотнула головою й згорнула собі шию.
Побігла чорноволоса жінка до багатія.
- Мій пан, — кричить, — пастух згорнув корівці шию! Що робити?
Та знову розсміявся багатій.
- Не інакше, — говорить, — як наш старий молодіти початків!
Закололи й цю корову, оббілували, наварили повний казан м'яса. Наївся хлопець взапас, надяг свою шапку й був такий!
Відшукав він у степу свого аргамака, осідлав його й пустився у шлях-дорогу-дорогу.
Добре відпочив аргамак, на привільних лугах сил набрався. Скакає день, скакає два й утомилися не знає. Через гори одним махом перескакує, по долинах інохіддю йде.
Їхав хлопець, їхав і добрався до великого селища. Праг зайти у крайню юрту, а господарка вийшла на ґанок, двері замикає.
- Куди це ви проти ночі зібралися? - запитує хлопець.
- Не сама йду — нестаток мене жене з будинку у настільки пізню годину, — відповідає жінка. - Щовечора збираємося ми всім селищем і вибираємо хана. Але вся погано те, що світанок застає нашого обранця мертвим у його постелі.
- Впустите мене у будинок, — просить хлопець, — почастуєте чаєм, а я вам постараюся у лиху допомогти.
Так і зробила розторопна жінка й побігла до старійшин селища, розповіла їм про свого постояльця. Послали старійшини за хлопцем візок на м'якому ходу, запряжену парою кращих коней.
Прибув хлопець на вибори нового хана, бачить: ніхто не квапиться ханом стати так на той світло відправитися. Нарешті вибрали самого безмовн дідка, що вижив з розуму, повели його у ханські Спокої. Пішов разом з ханом-дідком і хлопець, прихопивши шапку-невидимку.
Зморив сон нового хана. А хлопець-сирота надяг шапку й сіл у ханської постелі. Ось уже й світанок зайнявся, і спати захотілося. У цей час прилетів попелясто-сірий яструб, глянув на сплячого хана малиновим оком і зник. Кинувся хлопець до хана-дідкові, а той мертвий.
Зняв хлопець-сирота шапку з голови, вийшов до людей і говорить:
- Винуватець усіх ваших лих — попелясто-сірий яструб з малиновим оком. Убийте лиходія — і заживете без суму й турбот.
- Ти його побачив, тобі з ним і впоратися буде сподручней, — говорять старійшини. Обрали вони хлопця-сироту своїм ханом, проводили у палац і залишили одного.
Надяг хлопець шапку-невидимку на голову, загорнувся у хутра так у шовки й проспав до самого світанку. А коли відкрив ока, бачить: сидить на підвіконні попелясто-сірий яструб, поводить малиновим оком, шукає нового хана й знайти не може. Пустив хлопець стрілу з лука, увійшла вона у малинове око, скотився птах мертвої до ніг хлопця-сироти. Спалив він яструби, а попіл осиковою лопатою по вітру розвіяв. Потім ліг свій ранковий сон догледіти, але не встигнуло ока закрити, як почув звуки берее, бешхура, шум так гамір, що доноситься з вулиці. «Не інакше, — думає, — убити мене прагнуть». Надяг шапку-невидимку, тихенько відкрив двері, визирнув і прислухався.
Народу на вулиці сила-силенна. Люди праву руку піднімають. «Не йди від нас!» — кричать.
Зрозумів хлопець, що ні про яку небезпеку й мовлення не йде. Зняв він свою шапку-невидимку й став перед народом.
- Не йди від нас! - закричали люди ще сабоніше колишнього. - Будь нашим ханом, нашим заступником!
- Ваші старійшини мене вже вибрали ханом на одну ніч, — відповідає хлопець.
- Не треба нам на одну ніч, — загудів народ, — залишайся на усе життя. Ми тебе нікуди не відпустимо.
- Але й удержати ви мене не у силах, — розсміявся хлопець. Надяг він шапку-невидимку на голову й зник.
Піддані тільки роти відкрили у здивуванні, а коли хлопець-сирота зняв шапку, то обрадувалися пущі колишнього. Уже боляче їм сподобалося, що новий хан чарівництвом володіє. «Кращого хана й бути не може», — говорять.
Став хлопець-сирота теперішнім ханом. Але не забув він свого названого брата. Дав йому знати про себе. Після тримісячного шляху прибув названий брат у його володіння, стали вони разом підданими керувати, праві суди вершити, землю від недругів захищати.
По ханському велінню розшукали слуги старого-лісоруба і його бабу. Привезли їх з більшою пошаною у ханський палац. «Я ж тобі говорив, — звернувся старий до баби, — не міг обдурити мене названий син, не міг…»
Стали вони жити у багатстві й достатку. Так говорять.