Жила одна дівчина-сирота. Зла мачуха раз у раз сварила її й не давала їй відпочинку. Тільки й чула сирота:
- Ступай туди! Зроби це!
Так тривало із самого раннього ранку до самого пізнього вечора.
Одного разу мачуха послала бідну сироту на ріку по воду.
Прийшла дівчина до ріки, зачерпнула повні цебра й пішла назад. А сили у неї немає — зробить вона крок, вилучить на землю важкі цебра й коштує. Довго вона йшла.
А мачуха бігає по юрті, гнівається:
- Куди вона поділася? Чому так довго не вертається?…
Нарешті вибігла вона з юрти, побачила вдалині сироту й прийнялася кричати й лаятися:
- Нехай тебе схоплять і віднесуть до себе Сонце й Місяць!
Та тільки вона сказала це, як з неба стали спускатися Сонце й Місяць. Побачила їхня дівчина, злякалася й схопилася рукою за кущ шелюги.
Отут біля неї й опустилися Сонце й Місяць.
Сонце прагло було віднести дівчину до себе, але Місяць сказав йому:
- Ти днем ходиш, а я ходжу вночі — одному мені тужливо й нудно. Віддай дівчину мені!
Сонце сказало:
- Правду ти говориш! Не можна з тобою сперечатися, побери дівчину!
Зрадів Місяць, підхопив дівчину-сироту разом з коромислом, цебрами й кущем шелюгу й піднявся високо.
Якщо подивишся на Місяць — побачиш на ньому дівчину із цебрами й коромислом. Коштує вона й тримається рукою за шелюговий кущ.