Летить сорока - чорні крила, білі боки. Летить не поспішаючи, усе колом розглядає. Дивиться, іде вовк - хвіст підгорнутий, голова понурена. Сіла сорока на дерево й запитує: "Тому невеселий, кум вовк?". "Ох, і не запитуй, - відповідає вовк. - Погане у мене життя. Ніхто мене не любить. Що худе у лісі не трапся, усі мене винять. А сьогодні ранком гналися за мною мисливці з рушницями, зі злими собаками. Ледве я від них утік. Піду я із цього лісу". "Що ж, - говорить сорока, - справа твоє. А я тебе на новому місці провідаю. Крила не лабети, з ними всюди дорога. Тільки ось скажи, кум, що ти із собою на нове життя захопиш?". " Як що?! - здивувався вовк. - Що при мені, те й віднесу. Сірі боки, що собакам обдерти не терпиться, швидкі ноги, чуйні вуха, зіркі очі...".
"А куди подіються твої гострі зуби так злісна вдача? Тут залишаться або із собою побереш?".
"Ну й дурна ж ти, сорока! - заричав вовк. - Смієшся треба мною, чи що? Як вовкові без гострих зубів прожити?! Та вдача мий непоганий, не на заячий же його міняти!".
Цвіркнула сорока, начебто засміялася: "Ех, вовк, вовк! Адже з нас двох не я дурна. У кого вдача злої так зуби гострі, за тим дурна поголоска по п'ятах женеться. Хоч іди, хоч тут нишпор - нікуди від неї не втечеш".