Розчепірив крила хитрий півень, підхопився на тин і ну кукурікати у усі горло. Із близького гайка вибігла кума лиса. - Добрий день! - кричить. - Почува я, як ти кукурікаєш, ось і прибігла. Ну й добре ж ти співай! Ось не знаю тільки, чи вмієш ти співати, як співав твій батько.
- А як мій батько співав?
- Підхопиться, бувало, на тин, та й стоїть на одній нозі, а іншу підіжме. Закриє одне око й кукурікає. Ось був співак так співак! - Та я так умію!
Піджав півень ногу, закрив одне око й кукурікає.
- А можеш ти, коштуючи на одній нозі, закрити обоє ока й Усе-таки співати? - запитує лисиця.
- Можу! - крикнув півень.
Але не встигнув він закрити обоє ока, як лиса підскочила й - хвать півня! Віднесла його лиса у ліс, придавила лабетами й уже приготувалася їсти.
- Ех, - зітхнув півень, - був час, матінка твоя не так робила.
- А як вона робила? - запитує лисиця.
- У матінки твоєї був такий звичай: бувало, піймає півня так перед тем, як його з'їсти, прочитає молитву. Набожна була лисиця, богомольна. Подумала, подумала лиса й розв'язала: треба, мол, і мені помолитися. Склала передні лабети, закрила очі, стала молитву шепотіти. А півень того й чекав. Як тільки лисиця отдернула лабети, він злетів - так скік на близьке дерево!
- Щоб тебе громом убило! - взвизгнула лисиця. - Мене, лисові, перехитрив! Та, голодна, поплелася геть.