У одного мірошника були три дочки. Дві старші сестри були гарні собою, а молодша - краще їх обох. Прийшов час, і заневестились усі три дівчата. Сиділи вони якось увечері біля млина й пряли при світлі місяця. Ось старша й говорить:
- Якби посватався до мене син воєводи, я наткала б йому стільки полотна, що вистачило б на всі його військо.
- А якби син воєводи побрав мене у дружин, - сказала середня сестра, -
Я спекла б йому такий великий білий коровай, що він нагодував би їм усе своє військо.
Молодша ж промовила:
- Якби син воєводи одружився на мені, я народила б йому двох хлопчиків із золотими волосиками й срібними зубками.
А син воєводи щовечора спускався до ріки напувати свого білого коня, і шлях його лежав біля млина. Трапилося, що саме у цей час він проходив повз трьох пряль і чула їхня розмова. Напоїв воєводич свого коня, а коли повів його назад, те загорнув на млин і сказав старому мірошникові:
- Слухай, дідусь, віддай мені у дружин одну із твоїх дочок.
- Яка ж з них тобі по серцю? - зрадів мірошник.
- Молодша.
- Бери її, синок, тільки наперед скажи, є чи у тебе яке-небудь ремесло.
- Я син воєводи. Мій батько вже старий. Коли я одружуся, він поставить мене на чолі всього війська. Я стану воєводою.
- Ну добре, коли так, - говорить мірошник.
На інший же день зіграли весілля. Воєводич посадив свою молоду дружину у золочену норету, відвіз її у батьківський палац, і зажили вони щасливо.
Чи Багато, чи мало часу пройшло, постарів старий воєвода й поступився своє місце синові. Став той воєводою. Одного разу у палац до молодшої сестри прийшли дві інші й заблагали:
- Прийми нас до себе жити, сестриця! Набридло нам сидіти на батьківському млині, не прагнемо більше ходити борошном обсипаними.
- Милості прошу! - відповідала молодша й залишила їх жити у палаці.
А старша сестра була зла й заздра. день і ніч вона придумувала, як би перевести сестру й самої вийти заміж за молодого воєводу. Підійшов час, і молодша сестра народила двох хлопчиків із золотими волосиками й срібними зубками. Не надивиться мати на немовлят. А її молодий чоловік у той час на полюванні був, і чекали його тільки до вечора. Сестра ж заздрісниця стояла у постелі породіллі й уся тряслася від злості. Задумала вона недобра справа й говорить дружині воєводи:
- Тобі б, сестриця, здрімнути маленько!
- А як же младенчики? - запитує мати.
- Я покладу їх у колибельку й буду качати, поки не заснуть. Стомлена породілля закрила очі й заснула. А заздрісниця тільки того й чекала. Схопила немовлят, вибігла з ними у сад, убила їх і зарила у землю. Потім побрала двох щенят і поклала їх у колибельку замість двох дітей.
Породілля ще спала, коли воєвода повернувся з полювання.
- Поздоровляю з немовлятами! - зустріла його своячка.
- Де вони? - викликнув молодий батько й кинувся до колибельке, але побачив там двох щенят і пожовк від гніву:
- Викиньте цю капость, - крикнув він, - а їх матір проженете геть! Нехай поселиться у курені у ріки й пасе там моїх качок!
- Як же ти будеш жити без дружини? - запитала заздрісниця.
- За цим справа не стане. Тебе ось поберу замість неї! - відповів розгніваний воєвода.
У ту ж ніч його наказ був виконаний.
На інший день воєвода вийшов прогулятися по садові й що ж бачить: на тому місці, де заздрісниця зарила дітей, виросли два дивовижні деревця зі срібними листами й золотими квітами. Здивувався воєвода й покликав свою нову дружину:
- Подивися-но, що отут за чудо!
Пройшов воєвода під деревами - вони схилилися над ним і почали гладити його волосся своїми листами. А як пішла слідом за ним воеводиха - почали дерева бити її гілками по особі. Тоді воєвода покликав майстрів і сказав:
- Зміцните між галузями кожного із цих дерев по ліжку. Ми будемо ночувати тут із дружиною.
Майстри зробили всі, як їм веліли. Прийшли ввечері воєвода із дружиною й лягли спати. А над головами їх зашуміли срібні листи. Воєвода заснув скоро: галузі колисали його, квіти ласкаво гладили по особі. А воеводиха лежала як на голках, боялася шелохнуться, тому що галузі стібали її. Опівночі дерева заговорили людськими голосами:
- Братик, - запитує одне дерево, - чи важко тобі тримати воєводу?
- так адже він же наш батько, а хіба своя ноша тягне? Легко мені тримати його на своїх галузях. А тобі; братик, мабуть важко тримати воеводиху?
- так, братик, вона важка, як буйволиця. Галузей мої тріскотять від її вага.
Дружина воєводи почува це, злізла з дерева й усю ніч пролежала на мокрій траві.
На інший день, коли воєвода знову пішов на полювання, вона побрав, сокирі зрубала деревця й спалила їх. Залишилася від них купка золи. А мати погублених дітей, яка стала тепер качатницею, зібрала цю золу й розсипала її у городі. До вечора на грядках виросли дві волошки із золотими тичинками й срібними пелюстками. Заздрісниця догадалася, що ці квіточки виросли із золи, що залишився від дерев, пустила у город вівцю, і та зжувала волошки. У ту ж ніч вівця дала приплід: двох ягнят зі срібною вовною й золотими ріжками. Побачила це заздрісниця, скоріше сунула ягнят у кошик, обмазала її смолою й кинула у ріку. Понесла ріка ягняток униз за течією. Саме перед куренем качатниці кошик зачепився за вербовий кущ, і ягнята жалібно мекнули, тому що вони були голодні. Качатниця почула бекання, устала, запалила свічу й підійшла до кущів верболозу. Дивиться - прибило до берега просмолений кошик. Розкрила вона кошик і побачила у ній двох ягнят зі срібною вовною й золотими ріжками. Мати відразу довідалася своїх дитинок. Принесла їх у курінь і дала їм груди. Ковтнуло перше ягня материнського молока - і відразу перетворився у дитинча. Обрадувалася мати, дала посмоктати другому - і другий став хлопчиком.
Стали рости двоє хлопчиків із золотими волосиками й срібними зубками у курені качатниці й скоро почали ходити й розмовляти. Часто відіграли вони на березі ріки, і кожний, хто проходив повз, зупинявся, щоб помилуватися на них. Одного разу пройшла повз воеводиха. діти побачили її й почали кидати камені їй вслід. А коли проїхав воєвода, вони вискочили з куреня й давай розметати мітлами дорогу перед його конем. Побачив їхній воєвода й дуже здивувався: що це за хлопчики зі срібними зубками й золотими волосиками? Адже таких синів обіцяла йому народити перша дружина. Розтривожився він і відправився шукати качатницю. А вона тим часом пасла качок у ріки.
- Звідки у тебе цей хлопці? - запитав воєвода.
- Ріка принесла мені їх у просмоленому кошику, - відповіла качатниця й зникла у курені.
Воєвода вернувся у палац. А воеводиха у цей час ганялася за кішкою, вилакавшей молоко.
- Не бий мене, а то я розповім воєводі, як ти погубила його синів, а замість них підклала щенят! - занявкала кішка.
Воєвода почув це, вихопив з рук дружини ціпок, викинув її за вікно, а потім нахилився, побрав кішку на руки й став її розпитувати. А кішка адже вночі не спить, потомуто вона про усе й знала. Повідала вона воєводі від початку до кінця, що зробила заздрісниця з дітьми, деревами, волошками і ягнятами.
- А як же ягнята перетворилися у дітей? - запитав воєвода.
- Та це мені відомо, - сказала кішка. - Я саме полювала за м'язами у куреня качатниці, коли вона знайшла кошик з ягнятками. Як тільки дала вона їм материнського молока, так вони й перетворилися у дітей. Довідавшись про усе, воєвода привів у палац свою першу дружину й дітей, а заздрісницю наказав посадити у бочку й кинути у море.