Жили на світі старий з бабою. Дітей у них не було, і вони дуже горювали про це. Ось одного разу баба й говорить старому:
- Як настане зима, давай виліпимо собі дівчинку зі снігу. Не можу я більше жити без дітей.
- Виліпити-Те неважко, - погодився старий. - Тільки ось лихо: вона стане, як весна прийде. _
- Тоді побери тесло й зроби дівчинку з дерева!
- Зробити-Те можна, - відповідає старий, - але коли посадимо ми її у вогню й упаде на неї іскра, вона відразу ж згорить.
Зажурилася баба, почувши ці слова, і з її очей полилися сльози.
- Не плач, - став утішати її старий, - я адже й без того вапно обпалюю, завтра буду гасити, ось і зроблю тобі дочку з вапна. Баба дуже обрадувалася й лягла спати задоволена. Спить собі, а у сні чує чийсь голос:
"Дочка ваша буде біла й пригожа, але коли прагнете, щоб вона жива залишилася, то виведіть її за ворота, коли вона говорити почне, і віддайте першому, хто повз пройде. Так велите їй, щоб, коли заневестится, перед нареченим рота не розкривала, поки він не догадається, із чого вона зроблена, якщо ж хоч слово йому скаже, негайно ж розсиплеться вапняним пилом".
На інший день старий прийнявся за справу. Нагасил у ямі перевести й виліпив дівчинку Біліше снігу. Як тільки старий провів паличкою у неї під носом і зробив рота, дівчинка проговорила:
- З добрим ранком, панотець! Як поживаєш, матінка?
Шкода було старим відразу ж розставатися зі своєю білолицьою дочкою, так робити нема чого - не можна ослухатися того, кого баба у сні чула.
Вийшли вони на дорогу й стали дивитися, хто пройде перший, щоб віддати йому Вісточку. Та що ж вони побачили? Бреде по дорозі шкапа. Подивувалися вони, але Усе-таки відчинили ворота, увели шкапу до себе у двір, розчесали їй гриву, загнуздали, засідлали м'яким сідлом, посадили на сідло Вісточку. Перед тем як попрощатися з дочкою, старі покарали їй, щоб вона не відповідала ні слова своєму нареченому, поки він не скаже: "Ти з вапна зроблена".
А треба вам сказати, хлопці, що стара шкапа була зі стаєнь тамтешнього воєводи. Поки кінь був молодий і гарячий, його годували рисом і розчісували йому гриву золотим гребенем, а коли зостарився й ноги у нього почали заплітатися, слуги воєводи завели бідолаху у ліс і залишили там диким звірам на розтерзання. Але кінь, що звик жити серед людей, вибрався з лісу й побрів назад у місто по дорозі, що проходила повз будиночок старих.
Відчувши на собі сідока, кінь стрепенувся й побіг підтюпцем прямо до будинку воєводи. Син воєводи у цей час сидів у вікна й дуже зрадів, побачивши білу дівчину на спині їх старого коня.
- Хто ти така й звідки їдеш? - запитав він Вісточку. Та мовчала.
- Чому ти не відповідаєш мені? Або, може бути, ти німа? Вісточка й цього разу нічого не відповіла.
Воєводич допоміг їй зійти на землю, побрав за руку й повів у хороми до батька з матір'ю.
- Подивитеся, яку пригожу дівчину привіз мені наш старий кінь. Воєвода із дружиною подивувалися красі дівчини й стали її розпитувати, тому вона така біла. Але Вісточка так і не розкрила рота.
На інший день воєводич відправився, було, на полювання, але повернувся голіруч, тому що перед очима його невідступно стояла біла дівчина.
Пішов він до своєї матері й говорить:
- Матінка, я поверну перстень царської дочки.
- Як же так, адже вона твоя наречена
- Я не одружуся на ній, я одружуся на тій дівчині, яку привіз учора старий кінь.
- Так ти що! - викликнула мати. - Або ти не бачиш, що ця дівчина німа?
- Ну й що із цього? Одружуся на ній, та й по всьому.
- Роби, як знаєш, - сказала мати.
Воєводич повернув перстень царської дочки й обручився з Известочкой. Йому й у голову не приходило сказати їй, що вона зроблена з вапна, і тому дівчина мовчала. Цілих три місяці воєводич доглядав за своєю нареченою, одягав її у золото й парчу, катав у позолоченій кареті й усе просив, щоб вона мовила йому хоч слівце, але Вісточка не розмикала губ. " Але ж вона й насправді німа", - сказав собі воєводич і розв'язав її залишити.
Замкнув він Вісточку у маленькій комірці на горищі й послав за царською дочкою.
Поселившись у будинку воєводи, царська дочка першою справою запитала, де біла дівчина.
Служниці сказали їй, що дівчина замкнена у комірці на горищі.
- Підіть і подивитеся у замкову щілину, що вона робить, - веліла царська дочка.
Служниці тихесенько підкралися до дверей, заглянули у замкову щілину й побачили, що Вісточка сидить на стільці у вікна, а на колінах у неї жовта шовкова сорочка лежить.
- Цю сорочку мій наречений, воєводський син, буде носити, - сказала раптом дівчина. - Ну-но всабося, ниточка, у иголочку!
Отут голка, що була вколота у игольник, стрибнула на стіл, підскочила до золотої нитки, простягнула їй вушко, і нитка всилилася. Дівчина побрала голку, почала пришивати ґудзичка до рукавів, так раптом ненавмисно вколола собі великий палець і, кинувши голку на підлогу, сердито крикнула:
- Ох, навіщо ти мене вколола, кепська голка!
Коли біль пройшов, біла дівчина заспокоїлася й сказала:
- Вибач мене, иголочка, іди до мене, будемо працювати.
Але голка, видне, дуже образилася й не прагла вертатися до дівчини.
Тоді дівчина розгнівалася, схопила ножиці, відрізала собі ніс і наказала йому:
- Піди принеси мені цю своевольницу!
Відрізаний ніс - приг на стіл, зі стола - на підлогу, схопив голку й віддав білій дівчині. Та побрала голку лівою рукою, а правої приставила ніс на колишнє місце.
Служниці царської дочки стрімголов кинулися вниз по сходах, ледве ноги собі не переламали. Прибігли до своєї пані й стали навперебій їй розповідати про те, що бачили й чули.
- Невелика хитрість, - сказала царська дочка, - я теж так можу. Принесіть мені полотна на сорочку, голку, золоті нитки й ножиці. Коли усе це принесли, вона сказала голці:
- Наказую тобі, голка, простягнути вушко нитці, нехай нитка всилиться. Ну-но!
Але голка не ворушилася. Царська дочка тупнула ногою.
- Так чи знаєш ти, хто я така? - Якщо ти зараз же не послухаєшся, я велю покликати коваля, і він розплющить тебе молотом на ковадлі! Але голка як і раніше не рушала з місця.
Тоді царська дочка схопила її, кинула на підлогу й крикнула:
- Ти, бридка, іржава голка, зараз же йди до мене! Голка й цього разу не послухалася її.
Розлютилася царська дочка, схопила ножиці, відрізала собі ніс так як заволає:
- Ой-Ой-Ой, як боляче! Агов, ніс, скоріше принеси мені голку, не те я помру від болю!
А ніс як упав на підлогу, так і залишився там лежати. Тоді царська дочка сама підняла його, приставила на місце й сабоно пригорнула, але як тільки вона відняла руку, ніс знову впав на підлогу.
- Матінки, що ж тепер мені робити? - простонала царська дочка й забралася у постіль під ковдру.
Повернувся додому воєводич, побачив, що у його дружини немає носа, і розсердився:
- Не можу я жити з безносою дружиною! Відправте її назад, а мені приведіть іншу царівну. У неї, принаймні, є ніс, хоч і довгий. Привели йому довгоносу царівну. Зіграли весілля, і зажив воєводич зі своєю новою дружиною. Довгоноса царівна на інший же день послала
Служниць подивитися, що робить замкнена на горищі дівчина. Служниці подивилися у замкову щілину й побачили - біла дівчина біля печі коштує.
- Запалися, пекти! - раптом наказала вона. У печі негайно ж запалав вогонь. Дівчина повернулася до діжі, повного білого борошна.
- Просійся, борошно!
Борошно сама насипалася у сито й просіялася.
- Замісися, тісто! - веліла дівчина.
Тісто замісилося й стало швидко підходити. Отут дівчина розплела свої довгі коси й вимела ними палаючі вугілля з печі. Сирі хліба самі стрибнули у піч, "спеклись, вилізли з печі й уляглися на Полку. Тоді дівчина веліла сковороді стати на залізний триніжок над вугіллями. Сковорода негайно ж послухалася й стрибнула на триніжок.
- Налийся, масло! - і обернулася дівчина до пляшки з маслом. Пляшка зіскочила з полки, і масло полилося на сковороду. Як тільки масло засичало, біла дівчина вилучила у нього руки, а коли підняла їх, то на сковороді виявилися дві більші риби й стали жаритися.
Служниці миттю втекли вниз до довгоносої царівни й розповіли їй усе, що бачили.
- Ека важливість! - мовила царівна. - Я теж так можу.
Ось вона веліла служницям гарненько розтопити пекти й сунула туди голову, щоб косами вимести жар. Коси спалахнули та й згоріли. Та стала довгоноса царівна схожа на обпаленого порося.
- Налийте масло на сковороду! - сказала вона.
Коли масло закипіло, царівна вилучила у нього руки й заверещала від болю:
- Ой, матінки, я руки собі обпалила!
А риб на сковороді немає як немає. Отут у світлицю ввійшов воєводич і запитав:
- Що отут у вас діється?
Побачив дружину, покачав головою й сказав:
- Не можу я жити зі смаленою дружиною. Поведіть її у палац до батька. чи довго, чи недовго - прийшла пора воєводичу на війну йти. Усі його воїни йшли веселі. Знали вони, що скоро переможуть ворогів і повернуться додому до своїх дружин і дітям. Списа їх на сонце поблискують, шаблі подзвяківают, коні іржуть. Один лише воєводич їхав замислений і невеселий. Надвечір військо розташувалося на нічліг у чистому полі. Воїни розбили намети, багаття розпалили, повечеряли й сталі танцювати. Один лише воєводич за столом залишився.
Сидить, підперши голову рукою, і журиться. Раптом дві баклаги стукнулися друг про дружкові й тихенько заговорили між собою:
- Хто наповнив тебе сьогодні ранком?
- Дівчина, що з вапна зроблена. А тебе?
- Та мене теж. Коштує воєводичу сьорбнути мого вина, у нього на серце негайно повеселіє.
- А варто йому сьорбнути мого, як серце у нього стане левиним, - додала друга баклага.
Воєводич відразу покликав свого помічника й запитав, яка це дівчина з вапна зроблена.
- Хіба ти не знаєш? - здивувався помічник. - Та сама, яка замкнена у комірці у тебе на горищі.
- Ось воно що! - сказав воєводич і ковтнув з першої баклаги.
На серце у нього негайно ж повеселіло. Надпив він із другий - і серце його стало левиним. А ви, зрозуміло, самі знаєте, що ніхто не може перемогти людину, у якої у груди б'ється левине серце. Здолав воєводич ворогів у першій же битві й повернув своє військо назад. Повернувшись додому, він вибіг по сходах на горище, відімкнув двері комірки, у яких сиділа Вісточка, і крикнув:
- Спасибі тобі, наречена моя, за те, що ти дала мені левине серце.
Одного не зрозумію, як ти робиш такі чудеса, раз зроблена з вапна? Почувши ці слова, Вісточка вилучила ока й промовила:
- Ах, як я щаслива! Тепер я, нарешті, можу говорити! Воєводич навіть рота роззявив від подиву.
- Так, стало бути, ти не німа! - викликнув він.
Дівчина розповіла йому, звідки вона з'явилася й чому дотепер повинна була мовчати.
Вислухавши її, воєводич від усієї душі зрадів, побрав Вісточку за руку, звів її вниз до своїх батьків, і зіграли вони веселе весілля. Три дні й три ночі бенкетували у будинку воєводи. Покликали на весілля й старого з бабою, а після весілля залишили їх жити у будинку воєводи. Але ви запитаєте, що сталося зі старим конем? Кінь, ребятки, до кінця свого життя одержував по цілій мірці рису у день, а гриву його розчісували золотим гребенем.