У одному селі жили чоловік і дружина. Була у них єдина дочка. Уже так вони любили її й плекали, порошини з неї здували, що сусіди прозвали її "матусина дочка". Мати й батько працювали не покладаючи рук з ранку до вечора, а їх дочка нічого не робила. Ранком вона довго ніжилася у постелі. Коли їй набридало валятися, мати приходила до неї, заплітала їй коси, кормила з ложечки, як дитя мале, а потім розстеляла у вогнища м'яку повстину, щоб її дочка могла там сидіти, погойдуючись зі сторони убік, і дрімати. Коли їй ставало холодно, вона виголошувала всього одне слово:
- Підтаскай!
Почувши це слово, батько й мати кидалися до дочки, піднімали її під руки й саджали ближче до вогню. Коли їй ставало пекуче, вона ліниво виголошувала друге слово:
- Відтягни!
Та старі отсаживали її подалі від вогнища.
Сьогодні так, так завтра так, поки не виросла матусина дочка й стала нареченою. Почали до них навідуватися свати. Мати нареченої зустрічала їх зі словами:
- Дамо ми вам її, чому б і ні, але тільки знайте - дочка у нас єдина. За нею відхід потрібний. чи Зможете ви про неї опікуватися, як ми? Та вона розповідала, як їх дочка любить дрімати у вогнища, як її саджають те ближче, те подалі від вогню, як годують із ложечки.
- Ця дівиця не для нас! - качали головою свати й ішли. Багато сватів заходило до них, але ніхто не зважувався побрати у нареченої матусину дочку. Та ось якось заявився до них хлопець - відразу видне - роботяга, руки мозолисті, у сорочці, що змокла від поту. Прийшов він прямо з поля.
Коли мати розповіла, яка у неї дочка, той відповів:
- Таку дружину мені й треба. Будемо жити, як голубки. На руках буду її носити, тільки видайте її за мене.
- Добре, - погодилися старі. Вони відтягнули від грубки свою улюблену дочку, зняли з неї брудне плаття, одягли вінчальне й посадили у віз. Хлопець відвіз наречену до себе додому, посадив її на постілку ближче до вогнища, пішов у сарай, наколов дров, приніс їх у будинок і розпалив вогонь. Як тільки поліна розгорілися й молодухе стало пекуче, вона крикнула:
- Відтягни!
Але наречений почухав у потилиці, прикинувся, що не чує, і вийшов у двір. Поліна розгорілися ще жарче.
- Відтягни! - взвизгнула матусина дочка, тому що полум'я лизнуло їй панчоха, але побачивши, що нікого ні, підхопилася сама й кинулася до дверей. Добре хоч догадалася намочити тліюча панчоха у великій дерев'яній собачій мисці для питва, а то й ногу б обпалила.
Стояла пізня осінь. Дул холодний вітер. Наречена посиділа-посиділа й так змерзла, що у неї зуб на зуб став не попадати.
- Підтаскай! - крикнула вона раз. - Підтаскай! - крикнула другий, і зрозумівши, що ніхто її не чує, устала й сама поплелася до вогнища.
Вечеря приготувати було нікому й довелося молодим лягати спати голодними.
На інший день молодий чоловік піднявся ледве світло й стало карати матрацу, на якому лежала його голодна дружина:
- Слухай, матрац, я йду орати, а ти приготуй обід. Половину обіду залиши моїй дружині, а іншу половину принеси у поле. Тільки дивися, не спізнюйся, інакше затанцює мій ціпок по твоїй спині.
Пішов орач на роботу, а його дружина лежить собі, вилежується. Коли підійшов час обіду, вона говорить матрацу:
- Вставай матрац, хіба ти не чув, що тобі карав мій чоловік? Приготуй поїсти, а то з голоду вмру. Але матрац мовчав.
- Ну, не минути лиха ж тобі! - пригрозила молодуха й присунулася ближче до вогню.
Увечері орач повернувся замерзлий, голодний.
- Агов, матрац, чому не приніс мені обід? - крикнув він. - Що ж ти, жінка, йому не нагадала? - докорив він молоду
- Говорила я йому, чоловік, тільки він прикинувся глухим і мене не послухався, - стала виправдовуватися молодуха.
Тоді голодний орач схопив матрац, кинув його на спину своїй дружині й ну - бити ціпком.
- Ой-Ой-Ой, чоловік, - закричала вона, - ти б'єш матрац, а мені боляче!
- Терпи, жінка, терпи! Я його б'ю, щоб тебе слухався, - сказав орач і почав ударяти ще сабоніше.
Знову вони лягли спати голодними. На третій день повторилося теж саме. На четвертий матусина дочка, побачивши, що матрац лежить і у вус собі не дме, устала, засукала рукава, забрала у будинку, зварила горщик квасолі, спекла коровай, переодяглася, приколола квітку до волось і понесла обід у поле. Сіли молодята й добре поїли.
- Нарешті матрац послухався мене, - сказав чоловік наситившись.
- Так уже й послухався! З місця не зрушився! Знай собі понеживался у вогню.
- А хто ж тоді приготував обід?
- Я!
- Раз так - виброси матрац геть, коли прийдеш додому! Не прагну я його більше бачити.
Увечері молодий орач, побачивши, як усе у будинку чисто й прибране, сказав дружині:
- Не дозволяй більше матрацу ніжитися у вогню, а то знову затанцює мій ціпок.
- Так я у будинок його не пущу, - відповіла молодуха. - А то дивишся, знову моя спина посиніє. Не прагну страждати через ледачий матрац.
Так і зажили молоді. Орач працював у поле, а його дружина дивилася за будинком. Одного разу приїхала до них у гості її мати й розкричалася ще здалеку:
- Розв'язала я, донечка, подивитися, як ви живете. чи Добре тобі тут, опікується чи про тебе твій чоловік, годує чи з ложечки, підсуває чи до вогню, чи відсуває, коли тобі пекуче?
- Ах, маменька, якби ти знала, що із мною трапилося, - почала розповідати дочка. - Був у нас противний матрац, так такий ледачий, що слів немає. Щодня чоловік бив його ціпком, а він усе причинявся, що ні слова не розуміє.
Та молодуха розповіла своїй матері про усе.
- Ах ось як! - скипіла мати. - Виходить, він змушує тебе йому готовити й увесь будинок забирати. Хіба ці рученьки для мітли, дитятко моє миле, ненаглядне? Ах, як не повезло тобі із чоловіком. Не будеш ти більше жити у цьому будинку. Де твоє придане, донечка? Збирай-но швидше свої речі й пішли звідси.
- Куди ж ми підемо, маменька? - запитала дочка.
- До нас додому. Я буду опікуватися про тебе так, як раніше. Не дозволю я, щоб ти надривалася тут від роботи.
Молодуха звикла слухатися свою матір. Вона зібрала придане, зав'язала усе у вузол, звалила його на спину матері й пішли вони геть. Тільки вийшли на вулицю, а назустріч їм орач вертається з поля.
- Куди ти її повела? - загородив він дорогу тещі.
- Забираю я її у тебе. Замучив ти її роботою, а вона до такого життя не звикла.
- Вертайтеся негайно додому, поки я не побрав ціпок! - крикнув орач і змусив жінок повернути назад.
.Увійшли вони у будинок.
- Збирай на стіл, голодний я, як вовк! - наказав чоловік дружині. - Налий юшку у дві миски й дай коровай.
Молодуха покірно налила юшку у дві миски й принесла рум'яний коровай. Чоловік побрав коровай, розламав його на дві половини, одну простягнув дружині й сказав:
- Їж!
- А мені? - запитала матір.
- Тобі? - повернувся до неї зять, - Вустам твоїм золотим, які вчать дочку не працювати, покладається зовсім інша їжа.
Орач устав через стіл, пішов на сінник, набив торбу соломою, а потім повісив її на шию тещі й сказав:
- Їж!
Мати позеленіла від злості, підхопилася, кинула торбу й закричала:
- Моєї ноги більше не буде у вашому будинку! Так і знайте! Мати ляснула дверима й пустилася бігти по дорозі. Повернувшись додому, вона крикнула чоловікові:
- Побери різку й приведи назад мою дочку. Я її вчила баринею бути, а вона служницею закрила. Відправляйся, не гаючись!
Зібрався батько й пішов до дочки. Розпитав він її про життя-буття, і зрозумівши, що до чого, сказав:
- Я, донечка, прийшов за тобою, але бачу, що тобі краще залишитися у
Чоловіка. Роби свою роботу, а додому не вертайся. Ми із твоєю матір'ю старіємо, пора вуж нам на той світло збиратися. Нікому буде тебе відсунути від вогнища - так і згориш чого доброго. чи Важка твоя робота?
- Ні, панотець, адже я здоровіша, молода, з усім справляюся.
- Тоді трудися, дитятко, допомагай чоловікові й не слухай рад матері. А тепер ступай, зустрічай свого чоловіка-трудівника ласкавим словом, допоможи розпрягти волів, відведи їх у хлів.
Підхопилася молодуха й кинулася у двір. Побачив орач, що дружина його зустрічає, здивувався й запитав:
- Хто тебе послав? Дотепер ти жодного разу мене не зустрічала.
- Панотець - відповіла молодуха, - він до нас у гості подарував. Обрадуваний орач увійшов у будинок, привітався з тестем, посадив його за стіл, нагодував, напоїв, поклав спати на м'яку постіль, а ранком накинув йому на плечі кожух і сердечно проводив старого до околиці.
Вийшла баба до воріт зустрічати чоловіка й, углядівши ще здалеку його у кожусі, запричитала:
- Ой-Ой-Ой, старче, що наробив наш проклятий зять! Мене змусив солому є, а тебе так бив, що всю шкіру обдер.