Жив-Був гончар-бідняк. Він робив із глини горщики, миски й глечики, гарненько обпалював їх у гончарній печі, а потім відправлявся по селах міняти свій товар на зерно. Були у цього гончаря худа кляча, яка із труднощами тягла по дорогах візок, і син Иванчо - дуже тямущий і моторний. Коли хлопчикові здійснилося вісімнадцять років, батько занурив у візок горщики й сказав йому:
- Син мій, Иванчо, ти вже виріс, пора тобі замінити мене. Сідай у візок і поїдь на базар продавати горщики. А на той час, коли ти повернешся, я приготую інші. Не стану вчити тебе розуму-розуму. Ти у мене метикований. Скажу тільки одне: на базар поїдь верхньої дорогою, а звідти - нижньої. Як будеш вертатися й доїдеш до роздоріжжя, повернися особою до місяця й підніми ліву руку. Місяць укаже тобі вірну дорогу. Ну, у добру годину!
Сіл Иванчо у візок і хльоснув коня Їхав він цілих сім днів. На восьмий день добрався до бідного сільця. У цім селі багатих було всього десяток - староста так його бородаті радники. Сім шкір спускали вони із селян і жили собі розкошуючи. Приїхав Иванчо на базар, розпріг свій коня й почав зазивати покупців:
- Горщики продаю! Дешево даю! Миску зерна за писаний глечик! Але ніхто нічого у нього не купив, тому що комори у селян давним-давно пустували. Молодий гончар зажурився. "Переночую, так виїду звідси", - подумав він.
Увечері на сільській площі глашатай забив у барабан і сповістив:
- Продається столітня общинна гнойова яма, що за околицею села. Хто її купить - не прогадає!
- Я куплю! - розв'язав Иванчо й відправився у сільську громаду.
- Що ти даси за наш столітній гній? - запитав у нього староста.
- Даю, - відповів Иванчо, - візок з горщиками.
- Обмаль, - покачав головою бородатий староста, - додай що-небудь ще!
- Даю впридачу свою худу кобилку! Розв'язав староста порадитися зі своїми дев'ятьма радниками:
- Як ви думаєте, чи віддати йому нашу нікому непотрібну гнойову яму?
- Віддай, - відповіли радники. - Ти побереш віз так худу кобилку, і будеш кататися зі старостихою, а ми поділимо між собою горщики. Угода відбулася. Ставши хазяїном столітньої общинної гнойової ями, Іван довго думав, що з нею робити, і зрештою розв'язав роздати гній біднякам. Вийняв він останню монету, заплатив глашатаєві й попросив його ще раз забити у барабан і сповістити селян про те, що він безкоштовно роздає гній усім, у кого запущені ниви. Впряглися бідняки у свої візки й двадцять днів возили гній на поля. Та ось, коли один з бідняків став збирати залишки гною, узявся Иванчо йому допомогти. Та раптом його лопата вдарилася об камінь. Розрив землю, син гончаря побачив більшу гладку кам'яну плиту. Він відтягнув її убік і від подиву роззявив рота: під плитою лежав срібний глечик, повний золотих монет.
Оніміли приголомшені бідняки, а староста і його бородаті радники почали хитрити:
- Ми, Иванчо, продали тобі тільки гнойову яму, значить срібний глечик, що ти знайшов під кам'яною плитою, - наш.
Тоді у суперечку втрутилися люди, вдячні Івану, і почали заступатися за нього;
- Раз глечик був заритий у його власній ямі, значить-він по праву належить йому.
Зрештою суперечка вирішилася так: срібний глечик Иванчо віддасть у сільську громаду, а золоті залишить собі. Купив Иванчо вороного коня, швидкого як вітер, пересипав золоті у нову сап'янову переметну торбу, перекинув її через сідло, підхопився на коня й поскакав назад у своє село нижньою дорогою, як покарав йому батько.
Але не встигнув він ще зникнути з виду, як староста зібрав своїх бородатих радників і наказав їм відняти золоті у сина гончаря. Зненацька всі дев'ять радників смикнули себе за бороди й виявилися безбородими.
- Поберіть ятагани! - наказав староста.
Дев'ять чорних рук простягнулися до стіни, зняли дев'ять важких ятаганів і сунули їх за пояси.
- Сідаєте на найшвидших скакунів, наздоженете хлопця з переметною торбою й відітніть йому голову. Щоб золоті були тут до перших півнів! - наказав староста.
Дев'ять розбійників кинулися на вулицю, відкрили стайню, замкнену на три замки, підхопилися на швидких скакунів і пропали у ночі.
А у цей час Иванчо погойдувався у сідлі й безтурботно посвистував. Кінь ішов
Клуса по рівному полю. Раптом немов з-під землі, виріс перед Иванчо вершник із чорними полум'яними очима, із сокирою у лівій руці й у високій папасі, такий же, як у Иванчо.
- Куди ти шлях тримаєш, братик? - запитав незнайомець.
- Додому вертаюся, - відповів Иванчо.
- Побери мене у товариші.
- З радістю, - відповів Иванчо, - я для друга себе не пошкодую.
Поїхали вони рядком і повели серцеву розмову. Ось нарешті доїхали вони до роздоріжжя.
- А тепер куди?- зупинив, коня Иванчо, але отут згадав батьківський наказ, повернувся особою до місяця й підняв ліву руку. - У ту сторону! сказав він, - там вірна дорога.
Із цими словами він повернув коня ліворуч, а незнайомець повернув праворуч і крикнув:
- Скакай за мною!
- Перегоди, братик, - заперечив Иванчо, - ця дорога поведе нас у розбійницьке кубло.
- Раз я з тобою, не бійся ніяких розбійників! - завірив його незнайомець і змахнув сокирою.
Иванчо покірно поскакав слідом за ним.
Минули вони поле, виїхали у ліс і скакали всю ніч безперервно. До світанку добралися до незнайомого села, поїхали по вулицях, але ніде не зустріли ні однієї живої душі, не побачили жодного вогника у вікні. Зупинилися товариші у трактиру. Зіскочили з коней, бачать - двері відкриті, заглянули - нікого. Увійшли у трактир, запалили свічку, селі за стіл, витяглися, що у кого було й почали підкріплюватися. Потім випили по чарці вина з бочки, що стояла у трактирі. А коли Иванчо почав позіхати, його товариш сказав:
- Ти, братик, лягай спати, а я піду, дізнаюся, що це за село. Иванчо розтягся біля грубки, а незнайомець із сокирою вийшов. Довго ходив він по селу й прислухався. Мертва тиша стояла навколо, немов усі люди вимерли. Тихо, немов олень, ступав юнак і раптом так і завмер на місці, притаив подих. Десь поруч, з-під землі доносилися приглушені людські голоси. Крадькома, він наблизився до місця, звідки чулися ці голоси, і побачив колодязь. " Повинне бути пересохнув, раз у ньому люди. Послухаю-но я, про що вони говорять", - подумав незнайомець.
- Син гончаря, давно вже у трактирі! - почувся голос. Він утомився, ось вип'є чарку вина й засне, як убитий, - прошептав інший голос.
- Він, напевно вже спить, пройшло більше напівгодини з тих пір, як ми чули тупіт кінських копит, - просипів третій голос.
- Пора! Виходите по одному! - наказав перший голос.
Почувши це, названий брат Иванчо ще міцніше стис сокиру й наблизився до колодязя. Як тільки над зрубом здалася голова першого розбійника, молодець заніс сокиру.
- Одним ударом голову зрубую, двічі не повторюю, - крикнув він, і голова розбійника покотилася на землю. другий розбійник.
Та цього очікувало теж, що Та третього. Та четвертого. Та п'ятого.
Нарешті здався сам отаман.
- Де ви? - крикнув він, але у той мить названа брат Иванчо зрубав голову і йому. Повернувся він у трактир і розбудив Иванчо.
- Вставай, - сказав він, - настав час збиратися, адже нас чекає далека дорога.
Вони знову запрягли коней і скакали весь день. Дев'ять рік переплили, вісім гір залишили за. Темрява застала їх у великому місті. Зупинилися вони на найбільшому постоялому дворі, поїли, як випливає, і лягли спати. А правил цим містом злий цар. Як тільки він довідався, що на постоялому дворі зупинилися невідомі люди, так відразу й послав своїх слуг довідатися, хто вони, звідки й що везуть із собою. Слуги швидко дізналися про усе й повідали цареві, що у подорожан переметна торба із золотими й маленька сокира. Спалахнули вогнем злі очі пануючи.
- Віднімемо у них гроші й знімемо голови із плечей. Нехай приходять завтра ранком у палац! - наказав він.
На інший день сам царський виночерпий відніс на постоялий двір баклагу з вином і передав царське запрошення.
- А чи гарний царський палац? - запитав Иванчо у царедворця.
- Палац-Те гарний, так царська дочка ще гарніше. Інший такий не знайти у всьому світлі.
- Раз так, пішли! - підхопився названий брат Иванчо.
Вони купили нові каптани, постриглися, закрутили вуса й відправилися у палац, а гроші залишили під замком на постоялому дворі.
Цар радо зустрів гості, ляснув у долоні й наказав почастувати їхніми самими смачними стравами. Коли гості наїлися досита, цар знову ляснув у долоні:
- Принесіть вина!
Та раптом начебто посвітліло у царських палатах - це ввійшла сама царська дочка, несучи золоту баклагу на срібному підношенні. Онімів Иванчо. Що правда, то правда - такої красуні він зроду ще не бачив. Якось дуже смутно глянула на нього дівиця, підносячи баклажку з вином, але нічого не сказала. Стали пробувати й інші гості царське вино, а Иванчо усе не може око відвести від царської дочки.
- Сподобалася тобі моя дочка? - запитав його цар.
- Так! - відповів Иванчо. - Якщо так, даю я тобі її, Глянув Иванчо на свого названого брата.
- Бери, - прошептав той. - Раз я з тобою, нічого не бійся.
Зіграли пишне весілля. А поки усе веселилися, царська дочка, якої дуже полюбився Иванчо, усе плакала тайкома й витирала ока шовковою хусточкою. Чого ж так зажурилася красуня? Горювала вона тому, що знала - настала остання година для її нареченого. Сорок раз видавав її заміж батько за кращих молодців з молодців, і щоночі, коли вона з нареченим ішла спати, злий цар посилав гадюку, щоб вона вжалила нареченого між брів. Змія проповзала у кімнату нареченого й нареченої через замкову щілину. Інших царських і боярських синів дівчина й жалувала й не жалувала, а ось через Иванчо боліло її серце.
Весілля скінчилося. Замовкли пісні й музика. Відправилися Иванчо і його наречена у свою опочивальню. Замкнули за собою позолочені двері. А названий брат Иванчо постелив собі тулупчик і розтягся у порога кімнати, поклавши під голову сокиру. Пройшла північ. Заснули Иванчо й царська дочка, а названий брат лежить, дивиться у стелю й прислухається. Коли проспівали перші півні у царському городі, уводити, увести до ладу нього донісся якийсь шерех. Вдивився він гарненько й бачить - повзе по сходах змія, високо піднявши голову. Закрив він ока, причиняючись сплячим. Змія проповзла по його грудям, піднялася на хвіст перед дверима й тільки просунула голову у замкову щілину як названий брат Иванчо підхопився, схопив сокиру, розмахнувся й ударив змієві.
- Одним ударом голову зрубую, двічі не повторюю! - викликнув він. Відрубана зміїна голова впала у кімнату нареченого й нареченої, а до ніг звалився лускатий хвіст.
Покінчивши й із цією справою, названий брат постукав у двері, розбудив нареченого й наречену й тайкома вивів їх з палацу. Відправилися вони на постоялий двір, побрали переметну торбу й поскакали у ліс, кваплячись піти якнайдалі, поки не прокинувся цар. Царська дочка сиділа на коні спереду Иванчо й тремтіла, як осиковий аркуш, а Иванчо пошепки заспокоював її:
- Нічого не бійся, раз із нами мій вірний названий брат!
Сім днів і ночей скакали вони по горах і долам і, нарешті, під'їхали до рідного села Иванчо. На околиці зупинив названий брат Иванчо свого коня й сказав:
- Тут я з вами розпрощуся. Ступайте додому й живете чесно й справедливо!
- Хто ти такий? Хто послав тебе оберігати мене у шляху? - запитав його Иванчо.
- Я - народний воїн. Проводила мене моя матінка й покарала тебе берегти, тому що ти зробив добро біднякам.
- Як кличуть твою матір?
- Правда бідняцька.
Та із цими словами, названий брат пропав - начебто крізь землю провалився.
- Чудесна людина! - промовив Иванчо й поскакав із царською дочкою до батьківського будинку.