Розум і щастя

17-10-2016, 09:49 | Болгарські казки

Жив-Був на світі бідний парубійко, так до того ж і трошки придуркуватий. Не раз він лягав спати натще, тому що не міг заробити собі навіть на шматок хліба. Якби йому не допомагали сусіди, які згадували добром його покійних батьків, він так би й умер від голоду. Те пошлють його у ліс за дровами, то води наносити велять, то попросять скопати город або допомогти під час жнив. Брався він за саму чорну роботу, тому що ні на що інше не був гаразд. Час ішов. Ось уже на верхній губі парубійка став пробиватися пушок. Настала йому пора якому-небудь ремеслу навчитися, як надходять усі розумні люди. Але хлопцю важко давалося вчення, так він нічому й не вивчився.

Зустрілися одного разу посередині дороги Розум і Щастя.

- Здраствуй, побратим! Яка приємна зустріч! - сказало Щастя. - Давненько ми з тобою не бачилися. Як поживаєш, що поробляєш?

- Так ось ходжу по білу світу, учу людей розуму-розуму, - відповів Ум. - Проходив я зараз повз село й зустрів там одного бідолаху, про який і ти, і я зовсім забули. Та вже такий-то він нещасний так дурний, що стало мені його жалко.

- Вірно ти говориш, побратим! - сказало Щастя. - Давай-но допоможемо йому встати на ноги.

- Добре, - погодився Розум, - давай допоможемо, а то й насправді соромно, що ми зовсім 6 ньому забули.

Сказане - зроблене. Пішли Розум і Щастя у село, де жив парубійко, і прабонули до дірки у похилому тину. А парубійко тим часом вийшов зі своєї бідняцької халупи. Побрав ослика й відправився у ліс за дровами. Тоді Розум шепнув йому на вухо, щоб він зрубав великий бук, а не збирав, як колись, криві суки, так хмиз, які стоять на базарі всього п'ятдесят грошів. Почав ходити парубійко від дерева до дерева, поки не облюбував старе сухе букове дерево. Засукав він рукава й почав рубати. Упало дерево, а з дупла посипалися золоті, які поклало туди Щастя. Парубійко ще не бачив стільки золота й не знав йому ціни, але Розум порадив йому сховати його у мішок.

Стільки дров навантажив на ослика хлопчик, що у бедняжки ноги підкосилися. А тому що парубійко вже не був таким дурним, як колись, те й розв'язав цього разу піти у найближче місто й продати дрова подороже, так дізнатися, чого коштують його жовті кружечки. Прийшов хлопчик у місто й гарний виторг побрав, тому що дрова були сухі, без сучків. Зайшов він до золотих справ майстрові й показав йому один золотий. Побачивши монети, жадібно спалахнули ока майстра, сунув він золотий у ящик, а парубійкові кинув усього лише кілька грошів. Але той догадався, що золотих справ майстер прагне його обдурити, і сказав:

- Я не продаю свою монету. Вона залишилася мені на пам'ять від моєї покійної матінки. Я праг тільки довідатися, скільки вона коштує.

Майстер став його вмовляти продати монету. Він, мол, зробить із неї

Золотий перстенек для своєї дочки. Висипав він парубійкові дві пригорщі грошів,

Аби тільки той продав йому золоту монету.

Побачивши так багато грошей, хлопчик подумав:

" Напевно це золота монета й коштує дуже дорого. Я не допущу, щоб мене обдурили. Соромно тому, хто бреше, але ще стиднее тому, хто дозволяє себе обманювати. Запитаю-но я у іншого майстра. Раз цей дає стільки, те іншої може дати ще більше."

Побрав він свою монету назад і пішов по базару розпитувати. Зайшов до одному золотих справ майстрові, до другого, до третього - кожний праг купити монету й давав за неї більше іншого. Наприкінці-кінців парубійко продав монету одному меняле за більші гроші, купив собі гарний каптан, ще деякі дріб'язки й повернувся додому.

Через якийсь час хлопець звалив собі на спину мішок із золотими й відправився їх продавати з міста у місто. Якщо у одному місці йому давали за один золотий, ну скажемо, тисячу грошів, то у іншому - дві тисячі, а у третьому - три тисячі грошів. Так хлопчик зібрав купу грошей, а у його мішку усе ще залишалося чимало золотих. Купив він собі гарного коня, гарний одяг і відправився у престольний гради. Там він продав за гарну ціну всі золоті й став дуже багатою людиною.

А Розум і Щастя, немов тіні, ішли за ним і у всьому йому допомагали. Розум напоумив його стати купцем і найняти крамницю на самій жвавій вулиці. Хлопчик так і зробив. Найняв крамницю, наповнив її всілякими товарами й завертів торгівлю.

Хто б не ввійшов у його крамницю, кожний діву давався побачивши гарного оздоблення й рідких товарів, а найбільше їм подобався сам парубійко, розумний так привітний. Незабаром про нього заговорило усе місто, його крамниця ніколи не пустувала, тому що Розум учив молодого купця: "Продавай дешевше, від покупців відбою не буде. Та виторг більшу одержиш, і добру славу так повагу завоюєш".

Навіть царські слуги стали купувати усе необхідне для свого государя у крамниці у хлопчика. Почув цар, що його купець дуже багатий і послужливий. А у цей час йому гроші потрібні були, щоб заплатити своєму війську. Ось і послав цар скарбника до нього із проханням позичити йому грошей. Хлопчик охоче дав скарбникові стільки грошей, скільки той попросив. Так повторювалося багато раз. Пройшов рік, а хлопчик і не заїкнувся про борг. Подивувався цар багатству купця, який цілий рік не вимагав грошей назад, тоді як інші щомісяця просили повернути їм борг, та ще з більшими відсотками. Одного разу цар запросив у гості всіх видних людей столиці. Запросив він і багатого купця. Юнак розрядився у дорогі одяги з оксамиту й парчі. Пішов у палац і сіл за стіл разом з іншими знатними гістьми, начебто якийсь важливий пан. Ця важливість не псувала його, тому що був він розумним, ставним, а особою - що ясне сонечко.

Гості почали їсти й пити, через якийсь час з'явилася цариця зі своєю дочкою, щоб вітати званих гостей. Як побачила царівна юнака, так і закохалася у нього. А коли вони вийшли у свої Спокої, зізналася дівчина матері, що прагла б вона собі у чоловіки молодого купця.

- Ой, мила донечка, і не думай про цей, - відповіла їй цариця. - Твій батько розв'язав видати тебе за королевича, щоб ти жила розкошуючи й царювала. А цей молодець, може, і багатий, так простого роду. Не пари він тобі.

Розплакалася царівна:

- Вір мені, мила матінка, полюбився мені він, за нього прагну вийти заміж.

А якщо ви не погодитеся, то я кинуся з вежі або повішуся, і ви будете у всьому винуваті,

Сказавши це, царівна закрилася у своїй кімнаті й розридалася. Задумалася цариця. Як тільки гості розійшлися, повідала вона чоловікові, що задумала їхня дочка.

Пішли вони обоє до царівни, стали її вмовляти через двері, щоб викинула вона цю думку з голови. А царівна ридає й повторює своє:

- Або він, або я вмру.

Зворушили царя сльози дочки й сказав він дружині:

- Ну що ж, люб'язна цариця, раз така справу - видамо її за цього купця, аби тільки царівна була жива, здорова й весела. Нічого, що він не царського роду.

- Раз ти згодний, великий цар, будь по-твоєму. Іди-но сюди, дочка, поцілунок руку своєму панотцю.

Негайно підхопилася царівна, розвеселилася, відкрили двері, поклонилася батькові й матері, поцілувала їм руки, як покладається за звичаєм. Відразу наказали вони покликати молодого купця. Прийшов молодець, довідався у чому справа, поклонився й сказав;

- Милостивий цар, милостива цариця, дякую вам за більшу честь. Тільки чи добре ви усе обміркували, не чи покаєтеся потім? Адже я не знатного роду.

- Нічого, що ти із простого роду, тепер будеш із царського, тому

Що щастя тобі привалило. А тепер надягни цей золотий перстень і живете з моєю дочкою у світі й любові, - сказав цар.

Зрадів молодий купець, низько вклонився паную й цариці й надяг заручний перстень.

Придане царівни вже було давно готове й, не відкладаючи надовго, через тиждень зіграли царське весілля. Запросили у палац важливих гостей із усіх кінців землі;

Покликали музикантів, накрили довгі столи.

У день весілля Розум і Щастя зустрілися перед палацом.

- Куди ти зник, побратим, - крикнуло Щастя, - подивися-но, куди залетів наш молодець! Сьогодні царським зятем стане. Бачиш, як я про нього подбало? Недарма говорять старі люди: "Народи мене, мама, щасливим, і не думай про мене!"

- Так як тобі сказати, побратим, - відповів Розум, - якби не мої ради, не злетіти б йому так високо.

- Виходить, по-твоєму, він тобі всім зобов'язаний? - розсердилося Щастя. - Адже сам цар сказав, що віддає йому дочку тому, що щастя йому привалило, а не через те, що він розумний.

Почали вони сперечатися й посварилися.

- Раз так, - віддаю я його тобі. Ось побачиш, як він усе зіпсує!

Сказавши це, Розум залишив хлопця у той момент, коли молоді прийшли у свою опочивальню.

Хлопець, дотепер такий розумний так розумний, став знову таким же придуркуватим, яким був раніше. Коли залишилися вони наодинці із царівною, він ні з того ні із сього розмахнувся, і бац! - заліпив їй ляпас. Приголомшена наречена прагла було його запитати, за що він її вдарив, але не встигнула вона й рота розкрити, як хлопець знову - бац!. бац! Заплакала царська дочка. Адже дотепер ніхто й пальцем її не торкнув, і від цього їй стало ще образливіше. Побігла вона скаржитися батькові з матір'ю.

Цар відразу послав за нареченим. Став він його розпитувати, а той понесла така дурниця,

Що паную відразу стало ясно, що зять несповна розуму.

- Люб'язна цариця, - сказав розсерджений цар. - Бачиш, що трапилося з багатим купцем? Як зробився він царським зятем, так і голову втратив.

- Напевно, у нього від радості запаморочилася голова, - зітхнула цариця. - Може бути, він виспится й завтра знову поумнеет.

- Може, і поумнеет, якщо щастя йому не змінить. А якщо не поумнеет,

Те завтра я накажу всипати йому сто кийових ударів і прожену з палацу. Побачило Щастя, що справи стають погані, важко стало у нього на серце: стільки воно трудилося, усе даремно. Переконалося Щастя, що воно саме, без допомоги Розуму, нічого не може зробити, і відправилося шукати свого побратима. Ходило воно, ходило, нарешті, знайшло його.

- Помилуй, побратим, - заблагало Щастя, - допоможи й ти хлопцю, осоромився він. Я зізнаюся у своїй неправоті й обіцяю із цієї хвилини більше ніколи не розставатися з тобою.

А Розуму вже набридло гніватися. Повернувся він і пішов до хлопця. Та той відразу ж знову розумним став.

Став наречений перед царським троном, поклонився низько, а цар запитав його, чому він три рази вдарив царівну. Але молодець уже знав, що відповісти.

- Великий цар! Коли мій панотець умирав, він мені такий наказ дав: "Я вмираю, синок, і залишаєшся ти один на світі. Коли ти одружишся, батьки дружини стануть тобі батьком і матір'ю. Ти повинен їх поважати й любити,

Як своїх рідних. А ще я тобі караю: у перший вечір після весілля вдар свою наречену три рази. Перший раз - щоб вона на усе життя запам'ятала своє весілля; другий - щоб поважала своїх батьків, а третій - щоб тебе поважала й любила". Ось тому я й ударив свою дружину, а не тому, що розсердився на неї.

Почувши ці мудрі слова, цар зітхнув з полегшенням і похвалив перед усім двором свого зятя за його розум і добре серце. Прийняли цар із царицею молодого купця, як рідного сина. Та зажили молоді у палаці весело й щасливо й живуть там, напевно, донині.

Зараз ви читаєте казку Розум і щастя