У незапам'ятні славні часи траплялося людям інший раз бувати на Місяці. Небо тоді покривало Землю немов перевернений нагору дном горщик. Воно, видалося, було так близько від земної поверхні, що людина вірила: якщо піднятися на високу гору, те довгим бамбуковим шостому легко можна його торкнутися. Тому й спілкування з небесними парфумами було справою нескладним. Адже вони жили на небі, і, щоб поговорити з ними, досить було або піднятися на вершину високої гори, або шукати їх у її підніжжя у селах. Адже парфуми виявляли велику цікавість до справ людей, селилися, як правило, неподалік від них. Бувало, виникають у людини які-небудь труднощі, які дозволити можуть небесні парфуми, піднімається він на високу гору й, тикаючи у небо бамбуковим шостому, просить про дарування милості.
Настала, скажемо, посушлива пора - люди просять дощу; настала жару - просять послати хмари; а варто вдарити холодам, вони негайно волають про тепло. Та всі прохання людей парфуми виконували. Видалося, небесні парфуми завжди раді прислужитися людям. Однак на землі всі не так просто. Інший раз люди зловживали добротою парфумів і докучали їм по всяких дрібницях. Зрештою набридли парфумам справи земні, покинули вони своє колишнє житло й переселилися так високо, що людям не під силу виявилося дістати до них бамбуковим шостому.
Незабаром після цього на житла людей напали ведмеді. Страшно стало людям жити на світі, і задумали вони випросити допомоги у місячного собаки. Адже, по їхній виставі, місячний собака був здатний винищити цих страшних звірів. Побудували люди з міцного дерева сайджан високі сходи, вибрали саму сміливу й відважну людину так послали його на Місяць. При цьому вони зробили жертвоприносини парфумам - хоронителям Місяця: поставили у підстави сходів дві чаші, наповнені теплою водою, і два світабоники. Люди ревно стежили за тим, щоб до повернення сміливця на Землю вода у чашах не охолола, а полум'я світабоників не згасло. Для цього у сходів беззмінно чергував спеціально поставлений людина. Приніс сміливець на Землю місячний собаку. Вона винищила майже всіх ведмедів. Лише деяким удалося укритися у лісовій хащі. Заспокоїлися люди, відчули себе у безпеці й знову послали сміливця на Місяць, щоб оселити собаку на місце! Цього разу за чашами й палаючими лампами спостерігала юна безтурботна дівчина. А тому що робити їй особливо було нема чого, прилягла вона і йасну-ла. Пробудившись від сну, побачила вона, що вода у чашах охолола. Виплеснула вона холодну воду й наповнила чаші теплої. Однак поспішність ніколи не приводить до добра. Тепла вода перелилася через край і загасила полум'я світабоників. Дух-Хоронитель образився таким нехтуванням до нього й кинув сходи. Але місячний собака вже міцно стояв передніми лабетами на поверхні Місяця, і з нею усе обійшлося благополучно, а ось сміливець, який усе ще перебував на сходах, упав і розбився на смерть. Украй засмутився Місяць. Їй здалося, що люди позбавлені почуття дяки, і вона розв'язала більше не допомагати ім. Вона також перемістилася подалі від Землі, так так далеко, що людей уже не могла до неї добратися. Однак місячний собака був не схожий на Місяць. Виручивши одного разу людей з лиха, вона тепер випробовувала до них прихабоність. З тієї самої пори вона або у повню, або на наступний послу повні день незмінно підходить уводити, увести до ладу краю Місяця, щоб упевнитися, що на Землі усе у повному порядку. Коли вона вперше намірилася подивитися на Землю, місячне світло був так ярок, що перешкодив їй розглянути всі як випливає. Тому вона побрала великий-превеликий мішок і накинула його на Місяць. Та тепер, коли світлий лик Місяця виявляється схованим від людей, вони знають, що це проявляє до них інтерес місячний собака. Тоді вони починають палити з рушниць, бити у гонги й щосили кричати, щоб місячний собака зрозумів, що людство існує, пам'ятає про неї й дорожить її дружбою. А день, коли Місяць стає темною, називається днем місячного затьмарення.