Колись давним-давно жили у одному селі два приятелі. Засобу на їжу вони добували роботою з наймання. Але у пору, про яку піде мовлення, зарядили заливні дощі, і залишилися друзі зовсім без роботи, а виходить, і без їжі. Та коли було з'їдено усе до останньої крохи, розв'язали вони розійтися у різні сторони, прихопивши із собою своє єдине надбання - ніж, - нехай кожний спробує щастя окремо.
Один із приятелів ішов-ішов і надвечір прийшов на цвинтар, Тут серед могил він відшукав напівзруйновану альтанку й став розташовуватися на нічліг. Не встигнув він заснути, як знову прокинувся від холоду. Оглянувшись по сторонах, він віддер від стелі дерев'яної альтанки трохи щепочек і розпалило невелике багаття. Незабаром звідки не візьмися прилетіли до кострупять примар.
- Чую людський дух, - пробубніло одне з них.
- Один, два, три, чотири, п'ять, - не розгубилася людина.- Із мною шестеро. Де ж отут бути людині!
Примари помалу заспокоїлися, розговорилися.
- Де тут зарите золото? - запитав наугадчеловек.
- А яке примарам справа до золота? Нам золото ні до чого.
- Я просто так, заради дотепу запитав. Треба ж про щось говорити.
- Золото заховане у лівому куті альтанки.
Роблячи вид, що це його не цікавить, людина перевела мовлення на інше. Коли ж настав світанок, примари зникли. А людина дістала ніж і став копати землю у тому місці, на яке вказала примара. Копав він, копав, і нарешті ніж його наткнувся на щось тверде. Подивилася людей і очам своїм не повірив - стільки там було золота. Побрав він невелику частину тих скарбів, купив землі, побудував будинок, потім одружився й зажив розкошуючи. Тим часом повернувся додому його приятель. Багато сіл він обійшов, так так ні із чим і возвратилсяназад.
Приступився він до розбагатілого друга з розпитами: звідки, мол, йому таке щастя привалило. А приятель знай отшучивается, не важливо, мов, звідки.
- Бери, - говорить, - золота, скільки потрібно, а скінчиться, знову приходь. Мені не шкода.
Так друзі й жили у згоді й достатку, а коли золото кінчалося, бідний ішов до багатого, і той ніколи ні у чому йому не відмовляв. Але дружина бідного втратила спокій.
- Вивідай секрет, як твій друг розбагатів, - день і ніч повторювала вона. Бідний став дошкуляти свого друга проханнями: відкрий мені таємницю, як тобі пощастило розбагатіти.
Нарешті друг не витримав і розповів усі, як було.
На наступну ніч осліплений жадібністю бідняк відправився на цвинтар. Він відшукав альтанку, так само, як його друг, розпалило багаття й стало чекати, коли прилетять примар. Незабаром і справді прилетіли при - бачення, сіли навколо багаття, і отут одне з них, по - водячи по сторонах носом, сказало:
- Людський дух!
Від страху бідняк втратився дарунка мовлення. Руки й ноги у нього оніміли. Примара піднялася з місця й стало вважати:
- Один, два, три, чотири, п'ять... ПРО, хтось тут зайвий! - сказало воно
І стало вистачати всі за носи, при цьому носи ставали довгими, як хоботу слона.
Настав ранок, примари зникли, а бідняк з довгим носом повернувся додому. Усі випробував бідолаха - і заклинання, і примочки всякі, - ніщо йому не допомагало.
Тоді його хитромудра дружина порадила йому звернутися по допомогу до друга.
Жваво відгукнувся друг на його лихо.
- Не турбуйся, я тебе виручу, - сказав він.
Опівночі, прихопивши ніж, відправився він на цвинтар. Як і у перший раз, розвів у альтанки багаття й стало чекати, коли з'являться примар.
- Людським духом тхне! - сказало одне изпривидений.
А людей, як і минулого разу, порахував усі примар: раз, два, три, чотири, п'ять - та й говорить:
- Із мною шість, де ж отут бути людині! Примари заспокоїлися й помалу розговорилися.
- Як можна вилікувати людину від хвороби, при якій ніс стає довгим, як хобот у слона? - як би ненавмисно запитала людей.
- А яке нам, примарам, справа до цього?
- Так так, просто до слова довелося, ось і запитав.
- У будинку у однієї вдови є пест, їм товчуть перець. Треба постукати цим пестом по носу, він і стане коротше.
На світанку примари зникли. Повернувшись додому, добра людина зробила всі, як радили примари, і позбавив друга від потворного носа.