Жили колись у одному лісі по сусідству Лиса й Пелікан. Були вони зовсім не схожі один на одного - Лиса хитра й хвалькувата, Пелікан - простодушний і скромний. А жили меж собою дружно й весело. Одного разу сиділи вони, як звичайно, і розмовляли. Раптом Лисиця й говорить Пеліканові:
- Дружочек Пелікан! У мене голова побільше, виходить, я розумніше тебе. Пелікан залишив без уваги хвалькуваті мовлення подруги, але образу Усе-таки затаїв.
Скільки пройшло часу після того розмови, сказати важко, але якось по лісу рознісся слух, що з'явився мисливець. Рятуючись від нього, Пелікан не знайшов нічого кращого, як сховатися у дуплі дерева. Лисиця, пішла за ним.
Сидять вони у дуплі, бояться поворухнутися. чи Довго вони сиділи, чи коротко, тільки Пеліканові знудило мовчати, ось він і говорить:
- Послухай-но, Лисиця, пам'ятається, ти говорила, що розумніше мене. Чому ж ти не придумала нічого поумнее, як залізти до мене у дупло?
Нічого не відповіла Лисиця. Тільки стала протискуватися глибже, витісняючи Пелікана назовні.
Мисливець помітив, що у дуплі ховаються Лисиця зі Співали-ноном. "Спочатку я витягнуся Пелікана", - розв'язав він і, схопивши Пелікана за хвіст, кинув його на землю. А Пелікан прикинувся мертвим, і коштувало мисливцеві забаритися, як він підхопився та й був такий!
Витягся потім мисливець Лисові й сунуд її у мішок. Та хоча голова у неї була більше, чим у Пелікана, так кмітливості їй бракувало! Ось чому догодила вона у пастку!