Жив-Був колись на світі людей по імені Пхью Тан. Кута свого у нього не було, і він скитался по селу, немов неприкаяний. Те одна сім'я його дасть притулок, то інша. Роботою він себе не утруждал, але односільчани його за це не корили - недоумком уважали.
Якось у одному будинку покуштував він супу, якого йому ще ніколи досі пробувати не доводило. Дуже сподобався Пхью Тану суп.
- Це що за страву? - запитав він у господарки.
- Це суп із севрюги з баклажанами, - відповіла та й поцікавилася: - А що, тобі він довівся не за смаком?
- Ні, ні, сподобався, - відповів Пхью Тан.- Суп дуже смачний. Мені просто хочеться знати, із чого він приготовлений, щоб у іншому будинку попросити такого ж.
Та Пхью Тан прийнявся докладно розпитувати, як його готовлять. А всі тому, що задумав він випробувати свою кулінарну майстерність. Одне лише бентежило Пхью Тана-Вуж дуже він був забудькуватий. "Пройде кілька днів, - думав Пхью Тан, - і я напевно усе забуду..." Та тоді він розв'язав так: " Буду-но я безупинно повторювати "севрюга й баклажани", "севрюга й баклажани". А щоб навколишні не порахували його божевільним, виголошував він ці слова пошепки. Пройшов день. На наступний ранок відправився Пхью Тан у гості до приятеля у інше село. Вільний від усяких турбот, він дорогою подумки повторював: "Севрюга й баклажани, севрюга й баклажани". Ішов він, ішов і не помітив, як підійшов до річки. Думка про смачний суп так міцно засіла у нього у голові, що він оступився, упав у воду й відразу забув магічні слова. Згадував, згадував, але так і не міг згадати. Сабоно засмутився Пхью Тан - та і як отут було не засмучуватися-мабуть, не прийде покуштувати йому знову улюбленого супу! Ека лихо!
Розв'язавши, що забуті слова втопили у ріці, Пхью Тан став поринати, у
Надії відшукати їх під водою. За цим-те безглуздим заняттям і застав його
Старий, випадково прийшовший до ріки.
- Агов, хлопчик! Ти що-небудь упустив у воду, чи що? -: запитав він, бачачи, з якою ретельністю Пхью Тан знову й знову поринає на дно ріки.
- Я втратив те, що довгий час ретельний берег. Спочатку воно було із мною. Але потім я впав у ріку, і воно залишилося під водою.
Старий подумав, що Пхью Тан і справді позбавив- ся чогось дуже коштовного, і розв'язав прийти йому на допомогу.
- А де ти упустив коштовну річ - у самого берега або подалі? - несміливо запитав він, побоюючись ще більше засмутити Пхью Тана.
Бита година поринали Пхью Тан і старий у воду, обоє посиніли від холоду. Правда, Пхью Тан ще якось тримався - він був помолодше та й ніяк Усе-таки свій інтерес дотримував, а старий бідний украй змучився. Розв'язали тоді вони погрітися на сонечку й відпочити. Лягли на теплий песочек - чудо як приємно - і помалу стали приходити у себе. Коли ж вони небагато відпочили й зібралися було знову поринати, подув
Вітерець і приніс із собою із села ароматні заходи. Старий глибоко зітхнув і мовив:
- Як смачно пахне! Не інакше як севрюгу з баклажанами готовлять! Пхью Тан радісно схопився на ноги, схопив свій одяг і прожогом, забувши про старого, умчався ладь.
- Куди ж ти? - кричав старий йому слідом.- Ти більше не будеш поринати? Ти знайшов те, що втратив?
- Це ти знайшов, - крикнув у відповідь Пьхю Тан.
- А що ж це таке? - здивувався старий. - Севрюга й баклажани! Пущі колишнього здивувався старий. Так і стояв він, роззявивши рота, і мовчачи дивився вслід, що тікає Пхью Тану.