Жила на світі жінка. Спекла вона якось п'ять паштетів, а коли вийняла їх з духовки, скоринка виявилася такий перепеченої, такий твердої, що не розгризеш її. Ось вона й говорить своїй дочці:
- Постав-но, донечка, паштети геть на ту полицю! Нехай полежать собі там трошки, може ще підійдуть.
Вона прагла сказати, що скоринка у паштетів стане пом’ягше.
А дівчина подумала: "Що ж, якщо ще підійдуть, так ці я зараз знімання", - і прийнялася уплітати паштети за обидві щоки. Усе дочиста з'їла, жодного не залишила.
Ось прийшов час вечеряти, мати й говорить дочці:
- Піди-но, принеси один паштет! Я думаю, вони вже підійшли. Дівчина пішла на кухню, але не побачила там ніяких паштетів, а тільки
Порожній посуд. Повернулася вона назад і говорить:
- Не підійшли ще.
- Жоден? - запитує мати.
- Жоден, - відповідає дочка.
- Ну, чи підійшли, чи немає, - говорить мати, - однаково один з'їмо за вечерею.
- Як так з'їмо?-здивувалася дівчина.-Так адже вони ще не підійшли! - Які не є, однаково з'їмо, - говорить жінка.- Мабуть принеси самий
Кращий.
- Ні кращих, ні гірших немає, - говорить дівчина.- Які були, я усе з'їла. Виходить, і побрати їх нівідкіля, поки ще не підійдуть.
Ну, мати бачить - робити нема чого. Присунула до дверей прядку й стала прясти. Сама пряде, сама підспівує:
Наша дочка з'їла п'ять, цілих п'ять паштетів за день.
Наша дочка з'їла п'ять, цілих п'ять паштетів за день.
А у цей час ішов по вулиці король. Почув він, що вона співає, так не розібрав, про кого. Зупинився й запитує:
- Про кого це ти співай?
Матері соромно було зізнатися, що її дочка накоїла, і вона стала співати так:
Наша дочка п'ять мотків, цілих п'ять спряла лише за день. Наша дочка п'ять мотків, цілих п'ять спряла лише за день.
- Бог мій!- викликнув король.- Я зроду не слихивал, щоб хто-небудь пряв так швидко! - Потім він сказав жінці: - Послухай, я давно шукаю собі наречену, а зараз розв'язав одружитися на твоїй дочці. Але запам'ятай: одинадцять місяців у році твоя дочка буде їсти всі страви, які захоче, буде носити всі плаття, які вибере, буде веселитися, з ким побажає. Але останній місяць у році вона повинна буде прясти по п'яти мотків у день, а то я її страчу.
- Добре, - погодилася мати; дуже вже їй захотілося видати дочку за
Самого короля.
"Ну, а щодо того, щоб прясти по п'яти мотків у день, - розв'язала вона, - прийде час, як-небудь вивернемося; так скоріше всього він і зовсім про них забуде".
Зіграли весілля. Одинадцять місяців молода королева їла всі страви, які прагла, носила всі плаття, які вибирала, та й веселилася, з ким бажала.
Коли ж одинадцятий місяць підходив уводити, увести до ладу кінцю, вона стала подумувати про те, що скоро прийде їй прясти по п'яти мотків у день. "Пам'ятає або не пам'ятає про це король?"- ворожила вона.
Але король про це ні словом не згадав, і вона розв'язала, що він забув про свою погрозу.
Однак у самий останній день одинадцятого місяця король відвів дружину у якусь кімнату, якої вона ще не бачила. У кімнаті було зовсім порожньо; тільки прядка стояла так лавочка.
- Ну, мила, - сказав король, - завтра я замкну тебе у цій кімнаті. Тобі залишать їжу й лляну кудель, і якщо до вечора ти не спрядеш п'яти мотків, злетить твоя голова із плечей!
Та він пішов по своїх справах.
Бедняжка перелякалася - адже вона усе життя була з ленцой, а прясти й зовсім не вміла. "Що із мною буде завтра?- думала вона.- Допомоги-Те чекати нівідкіля!" Села вона на лавочку й, ах, як гірко заплакала!
Раптом чує - хтось тихенько стукається. Вона встала й швидко відкрили двері. Та що ж вона побачила? Малюсіньке чорне бісеняти з довгим хвостом. Він глянув на неї із цікавістю й запитав:
- Про що ти плачеш?
- А тобі що?
- Так так просто. А Усе-таки скажи, про що ти плачеш?
- Якщо й скажу, краще мені не стане.
- Хто знає! - проговорило бісеня й вабонуло хвостиком.
- Що ж, - зітхнула королева, - хоч краще мені й не стане, але, мабуть, і гірше не буде.
Побрала та й розповіла йому й про паштети й про мотки - словом, про усе.
- Ось що я для тебе зроблю, - сказало чорне бісеня. - Щоранку я буду підходити уводити, увести до ладу твоєму вікну й забирати всю кудель, а ввечері приносити мотки пряжі.
- А скільки ти за це побереш? - запитала королева. Бісеня покосилося на неї й відповів:
- Щовечора я до трьох раз буду запитувати тебе, як мене кличуть. Якщо до кінця місяця не вгадаєш, будеш моєї!
Королева подумала, що за цілий-те місяць вона вуж, звичайно, відгадає його ім'я, і відповіла:
- Добре, я згодна.
- Ось і добре! - обрадувалося бісеня й швидко завертіло хвостиком.
На інший ранок король відвів дружину у кімнату, куди вже принесли лляну кудель і їду на один день, і сказав:
- Ось тобі кудель, мила, і якщо до вечора ти її не спрядеш, не зносити тобі голови!
Вийшов з кімнати й замкнув двері на замок. Тільки він пішов, почувся стукіт у вікно.
Королева підхопилася й розгорнула його. Бачить-Сидить на карнизі маленьке чорне бісеня!
- Де кудель? - запитав він.
- Ось, - відповіла королева й подала йому кудель. Увечері знову почувся стукіт. Королева підхопилася
І розгорнула вікно. Цього разу чорне бісеня тримало у руках п'ять мотків лляної пряжі.
- Бери! - сказало бісеня й простягнуло їй мотки. - Ну, а тепер скажи, як мене кличуть?
- Напевно, Білл? - мовила королева.
- Ні, не вгадала, - відповіло чорне бісеня й вабонуло хвостиком.
- Ну так Нед?
- Знову не вгадала, - сказало бісеня й завертіло хвостиком.
- Може бути, Марко?
- Ні, ні, не вгадала, - сказало бісеня, ще швидше завертів хвостиком і раптом пропав.
Увечері прийшов у кімнату король. Бачить-Лежать п'ять мотків лляної пряжі.
- Ну, виходить, нині не треба мені тебе стратити, мила! - сказав він. - А завтра ранком тобі знову принесуть їжу й кудель. - Та він пішов.
Так день у день їй приносили лляну кудель і їду, а ранком і ввечері з'являлося чорне бісеня. Та весь день королева думала так ворожила, яке ж ім'я їй назвати ввечері? Але жодного разу не вгадала. Та чому ближче до кінця підходив місяць, тем злорадней дивився на неї чорне бісеня, тем швидше вертів хвостиком після кожного її невірної відповіді.
Та ось настав передостанній день. Бісеня, як завжди, прийшов з п'ятьма мотками й запитав:
- Ну, як, угадала, нарешті, моє ім'я?
- Никодим? - мовила королева.
- Немає.
- Самуил?
- Немає.
- Ну, так, може, Мафусаил?
- Ні, немає й немає! - крикнуло бісеня, і вічка його загорілися, як вугіллячка у вогнищі. - Так слухай! Залишився ще один день! Не вгадаєш - завтра ввечері будеш моєї!
Та пропав.
Страшно стало королеві. Але отут вона почула, що йде король. Він увійшов у кімнату, побачив п'ять мотків і сказав:
- Ну, мила, я думаю, ти завтра до вечора знову напрядеш п'ять мотків, так що мені не треба буде тебе стратити. Тому давай повечеряємо разом.
Принесли вечеря й другу лавочку для короля, і чоловік із дружиною прийнялися за їжу. Але не встигнув король проковтнути й двох шматків, як раптом перестав їсти й розреготався.
- Що з тобою? - запитала дружина.
- Ти тільки послухай! - відповів він. - Відправився я нині на полювання у ліс
І заїхав у якесь незнайоме місце. Там була занедбана крейдова яма. Та ось здалося мені, начебто у ній щось дзижчить. Я зіскочив з коня, підійшов до ями й заглянув униз. Та кого ж я там побачив? Малюсіньке чорне бісеняти, смішного-прекумедного! Як ти думаєш, що він робив? Пряв на малюсінькій прядці бистро-пребистро! Пряде, хвостиком вертить і наспівує:
Нимми-нимми-нот,
А Тому-Тит-Той!
Як почула це королева, ледве не підскочила від радості! Однак ні слова не сказала.
Ранком, коли чорне бісеня знову прийшло за куделью, він поглядав на неї ще злораднее.
Надвечір королева, як завжди, почула його стукіт у вікно. Ось відкрила вона вікно й бачить: сидить бісеня на карнизі й посміхається, - рота до вух. А хвостик - те, хвостик так і вертиться, так і вертиться, бистро-пребистро!
- Ну, як же мене кличуть? - запитало бісеня й віддало королеві останні мотки.
- Соломон? - мовила вона, прикинувшись, начебто їй страшно.
- Ні, не вгадала! - відповів він і ступнув до неї.
- Ну, тоді Зеведей?
- Не вгадала! - сказав він, розреготавшись, і так швидко завертів хвостиком, що чудилося, начебто щось чорне миготить, а що - розібрати неможливо.
- Подумай гарненько! Помилишся - і ти моя! Та він простягнув до неї свої чорні лапки. Королева, дивлячись йому у особу, відступила на крок, іншої, зі сміхом показала на нього пальцем і нарешті промовила:
Нимми-нимми-нот. А ти - Тому-Тит-Той!
Як почув це бісеня, взвизгнул і пропав у тьмі за вікном. З тих пір його й сліду нема.