За давніх часів вітер дул щодня. Він дул так сабоно, що нікому не давав життя. Тоді койот розв'язав:
- Щоб вітер більше не дул, піймаю його так уб'ю. Розставлю сільця у ущелину між горами. Там-Те він мені попадеться.
Та ось побрав койот і розставив сільця на камені у самому вузькому місці ущелини. А потім пішов додому спати.
Ранком приходить койот у ущелину й бачить: хтось б'ється у сільцях. Довгі хвилясті волосся. Більші очі. Широкий рота.
Дістав койот із сагайдака стрілу, наклав на лук, говорить:
- Зараз ти вмреш!
- Не стріляй у мене, - говорить вітер. - Хіба тобі мене не шкода?
- Не шкода, - відповідає койот. - Ти щодня налітаєш на вдома й лізеш не у свою справу. Готуйся до смерті!
- Пошкодуй мене, - молить вітер.
- Добре, живи, - змилостивився койот, - тільки пообіцяй мені, скажи: "Більше ніколи не буду дути!"
- Але я ж умру, якщо буду увесь час сидіти будинку, - плаче вітер. - Як тоді мені знайти їжу?
- Добре. Тоді скажи: "Коли подую, коли перестану!"
- Клянуся тобі: коли подую, коли перестану. Визволив койот бранця із сілець і відпустив на волю. Вітер тому живий донині.
Тільки тепер він коли подує, коли перестане.