За давніх часів усі звірі й птаха, риби й рослини жили з людьми у світі й дружбі, але помалу людей ставало усе більше й більше, а бідним звірам залишалося місця на землі усе менше й менше. Далі - і того гірше: люду придумали лук зі стрілами, ножі, списи так рибальські снасті й прийнялися полювати на звірів. У тих, що побільше, брали шкіри й м'ясо, а живність подрібніше, жаб так хробаків топтали ногами не вважаючи. Задумалися звірі - як же їм бути? Спочатку рада тримали ведмеді. Розв'язали вони оголосити людині війну. - Чому воюють із нами люди? Луком так стрілами. А якщо й ми зробимо те ж? Виготовили ведмеді лук зі стрілами. Спробував один натягнути лук, так заплутався у тятиві пазурами. - Пазурі треба обрізати! - запропонував хтось. Але ведмежий вождь не погодився: - Довгі пазурі потрібні нам, щоб лазити по деревах, без пазурів ми вмремо з голоду. Видне, не годиться нам людська зброя. Нічого не розв'язали ведмеді й побрели у хащу. А домовся вони між собою, ми донині тільки б і робили, що воювали з ведмедями.
А так мисливці навіть не запитують у них дозволу, коли здумають пополювати. Потім радилися олені на чолі зі своїм вождем Оленям і розв'язали покарати тих мисливців, хто винищує оленів не перебираючи й не просить у них прощення. Вони так і заявили індіанцям: - Погані мисливці обов'язково занедужають. Та тепер, тільки-но мисливець уб'є оленя, вождь Оленя, невидимий і швидкий як вітер, отут як отут і тихенько запитує вбитого оленя: - чи Говорив тобі мисливець слова прощення? Якщо так - Оленя негайно йде, якщо немає - іде по сліду мисливця до самої хатини й насилає на нього хвороба. Ось чому жоден вартий мисливець не вб'є оленя просто так - обов'язково попросить у нього прощення. Після оленів зібралися на раду риби й плазуючі. Чимало нагромадилося у них образ на людей, і розв'язали вони посилати людям недобрі сни. Нехай ці сни, немов змії, оповляться навколо людини й душать. Або пошлють сни про сиру й тухлу рибу, щоб відбити у людей апетит і вморити голодом. Ось тому нам дотепер іноді сняться риби так змії.
Нарешті зібрали рада птаха, комахи й дрібні звірки, вождем вони обрали Гусеницю. Першої далечіні слово жабі. - Якщо не зупинити людину, - заквакала вона, - він усіх нас зживе зі світла! Подивитеся-но, як він обробив мене! Усе через те, що я, чи бачите, некрасива на вид! Так від його биття у мене вся спина у синцях! Та жаба показала всім цятки на шкурці. Потім виступила маленька пташка: - Винувата людина! Винувата людина! Він саджає пташок на рожен і жарить! Саджає й жарить! Та тільки бурундук насмілився сказати добре слово про людині. Звірі так розсердилися, що накинулися на бідного бурундука й сполосували його пазурами. Сліди подряпин він носить на спині й донині. Та тоді-те стали звірки придумувати хвороби, усі нові й нові, і навидумували стільки, що якби у них, зрештою, не висохнула фантазія, люди вже давно загинули б.
Гусениця слухала, слухала, і речення звірів подобалися їй усе більше й більше. - Ось добре-те! - проговорила вона, - Адже ці противні людишки стали щось вуж боляче здоровішими так товстими, тупотять куди потрапило, і вічно наступають на мене! Отут Гусениця вся затремтіла від радості та й упала на спину, а піднятися вже не змогла. Вона тільки ізвивалася всім тілом. Так гусениці поводяться й сьогодні. А ось рослини залишилися людям друзями. Коли вони почули, що задумали звірі, то вирішили розладнати їхні недобрі задуми. Кожне дерево й кущик, кожна травичка, усі мохи домовилися лікувати людину. - Я прийду на допомогу людині, коли він покличе мене, - сказав кожний з них. Ось так з'явилися на світі ліків. Та якщо трапиться, що доктор не знає, які ліки прописати хворому, парфуми рослин тихенько шепнуть йому на вухо.