Взагалі-Те Дикони була не єдиною дивовижною рибою. Історія знала декого із золотошукачів, що промишляли у каліфорнійській пустелі Майав, у яких теж була цікава зустріч із дивовижною рибою. Риба у пустелі - це завжди дивина, будь те у наші дні або у історичному минулому, особливо у такій посушливій пустелі, як Майав, яка не знає вологи більшу частину року. Там немає ні озер, ні рік, гідних згадування. Однак усе міняється, коли наступає сезон дощів, і потоки води виливаються на пагорби й каньйони. Починається теперішня повінь, таке, що у ньому може захлинутися навіть кит.
Якось улітку у пошуках золота туди забрели два старателі: італієць із шотландським іменем Пет Маккарти й шотландець із італійським іменем Антонио Джакомини. Чудно, правда? Але всі чудно переплуталося у ту неспокійну пору золотої лихоманки.
Двоє друзів вибудували жалюгідну хатину на схилі каньйону, у якому сподівалися знайти золото. Але води у тих місцях не було на багато мабо навколо, правда вони прихопили із собою одну бочку для питва, але й та була майже вже порожня.
У один особливо пекучий день вони спустилися у каньйон на пошуки золота й знайшли непоганий самородок. Окрилені успіхом, вони продовжували шукати й знайшли ще кілька дорогоцінних шматків. Вони так захопилися, що не помітили, як пішли від своєї хатини далеко і як фляги їх спорожніли. Часу до заходу сонця залишалося тільки-тільки, щоб встигнути засвітла добратися до хатини. Однак, перш ніж повертати назад, вони спорудили на тому місці, де знайшли золото, розпізнавальний знак з каменю, дерева й кактусів.
Вони були вже майже у будинку, коли небо раптом покрилося пурпурними хмарами і його, немов вогненна змія, прочертила блискавка. Хмари разверзлись, і на випалену пустелю заюшив дощ. На жаль, там не було ні трави, ні дерев, які поспішили б напитися блаженної вологи. По піщаній землі понеслися бурхливі ріки. Зі схилів каньйону теж заюшили водяні потоки, прямо на Маккарти й Джакомини. Вони закрутили їх, завертіли й віднесли за собою. Бідні золотошукачі з останніх сил билися, щоб виплисти.
Нарешті потік прорвався крізь каньйон. Ненавмисно Маккарти схопив рукою щось слизьке. Злякавшись, що це змія, він перекинув її через плече, і вона шльопнулася прямо на берег. Однак коли уявлювана змія мигнула у повітрі, Маккарти встигнув розглянути, що це зовсім не змія, а риба. Через мить їх обох, тобто Маккарти і його напарника, оточили сотні риб. Їхнім також винесло потоком з каньйону, але вони видалися у воді ще більш безпомічними, чому друзі-старателі, і намагалися видрати їм на плечі.
Маккарти й Джакомини виявили, що їх віднесло до піщаної улоговини, у якій тепер утворювалося озеро. Ледь дихаючи, вони Усе-таки дістали ногами дно у самого берега. Риба билася й трепихалась, намагаючись триматися ближче до них.
Смажена рибка посередині пустелі - це чи не ласощі? Друзі стали вистачати рибу й викидати її на піщаний берег. Украй вимотавшись, Маккарти кинув це заняття.
- Я Та раніше чув про рибний дощ, - зізнався він, - але тільки тепер повірив у таке чудо. Вистачить із нас, ми набрали риби на цілу тиждень!
- Ця риба узялася зовсім не з неба, - помітив Джакомини. - Це зовсім інша риба, вона горбата. Тільки у пустелі Майав водиться така риба - горбата кантина. Вона живе у маленьких бочажках, розкиданих по піщаній рівнині. Ти не звернув хіба уваги, який дивний у неї вид?
Отут тільки Маккарти уважно придивився до риб, що обліпили його з усіх боків. Ось чудеса, у риб на спині красувався теперішній горб, зовсім як у верблюда!
Джакомини підчепив ще одну рибину, але не поспішав кидати її на берег.
- Бачиш, у неї на спині кантина, неначебто резервуар? У ній вона тримає запасну воду. Ця риба почуває, коли вода у бочажке ось-ось пересохне, і набирає її у свій резервуар, а потім іде через усю пустелю, поки не зустріне ще один бочаг зі свіжою водою. Думаю, вона чує воду за двадцять мабо, а то й більше. Ці бідні створення, напевно, перетинали каньйон саме, коли заюшив дощ. Вони бояться глибокої води. Якби ми не викинули майже всю рибу на берег, вона б просто потонула, розумієш?
- Але коли ти встигнув усе довідатися про горбату канти-ну? - здивувався Маккарти.
- Так тільки що! - відповідав Джакомини. - Побачив і усе зрозумів.
У цей час одна рибка, яка була ще у воді, із благанням подивилася на Маккарти. Маккарти зглянувся й викинув її на берег, приєднавши до інших.
Та тільки отут він раптом усвідомив, що, властиво, викидали-те вони із Джакомини рибок на берег, щоб улаштувати славний бенкет! Але й залишати їх тепер у воді значило приректи на вірну погибель, тому вони з таким розпачем і дивилися на друзів-старателів, що боялися втопити.
Ні, винести їхні страждальницькі погляди було неможливе, і Маккарти із Джакомини зайнялися порятунком інших рибок. А коли вода поступово спала й пішла у пісок, їм і самим удалося вибратися на берег.
Урятована кантина стовпилася вся нагорі. Щастя й дяка були написані на їхніх особах, і друзі-старателі відкинули всяку думку скористатися ними для свого бенкету.
Замість цього вони побігли скоріше до іншої водойми, де залишалося ще багато води, наповнили свої фляги й поспішили з ними до хатини. Там вони перелили воду із фляг у бочку й повернулися до убутної води за другою порцією. Адже вода була їм потрібна не тільки для питва, їм ще стояло промивати пісок, узятий з каньйону, щоб добути з нього золото.
Їм дуже хотілося розбагатіти, щоб повернутися з перемогою додому: італійцеві із шотландським іменем Маккарти у свою сонячну Італію, а шотландцеві з італійським іменем Джакомини у лісисту Шотландію.
Коли вони втретє прийшли до водойми, вони зрозуміли всю даремність своїх зусабо. Вода йшла у пісок занадто швидко, у найкращому разі їм удасться ще разів зо два наповнити фляги, а хіба стільки води їм потрібно? Це ж крапля у море!
Та ось підходять вони з наповненими флягами до хатини, оглядаються, а за ними слідом довгою низкою вибудувалися ті самі рибки, яких вони врятували від потопу.
Ідуть, підстрибуючи на хвості, у очах захват і рішучість. Друзі-Старателі так і застигли на місці: що далі буде?
Коштують дивляться й що ж бачать: ватажок риб'ячого ходу піднімається по старих дошках і штабелям дров, складеним біля бочки з водою, і, досягшись верху, нахиляється й виливає зі своєї кантини всю воду у бочку. А за ним і інші риби проробляють те ж саме.
Спустошивши свої кантини, риби по сигналу ватажка негайно вибудовуються знову довгим ланцюжком і швидко тупотять до водойми, щоб ще раз поповнити свої резервуари.
Вони повторювали ця подорож доти, поки бочка не наповнилася водою до країв. Та тепер уже у очах у старателів стояли захват і дяка. Прощаючись із горбатої кантиной, щасливі золотошукачі навіть розплакалися від розчулення.
Через багато років, коли Маккарти й Джакомини нарешті розбагатіли, вони повернулися у пустелю Майав і спробували знайти своїх старих друзів, щоб віддячити їх. Вони заглядали у усі водойми цієї неосяжної пустелі, але так і не змогли знайти ні однієї горбатої кантини.
Їхніх друзів більше не стало. чи Те рибки втопили, коли ще раз трапився потоп, чи те загинули від спраги, прихопивши занадто мало води, коли повернулися від хатини до водойми.
Так чи інакше, самовідданий учинок їх довів, що й риба теж помічник у лиху, особливо тому, хто відправився шукати золото у пустелю Майав і дуже потребує води.