Це Фиболд Фиболдсон першим завів ферму у штаті Небраска.
Спочатку він зовсім і не збирався осісти там. Нещасний випадок змусив його. Фиболд приїхав у Америку з рідної Швеції, щоб обзавестися фермою у Каліфорнії. У його критому фургоні, що тримав курс на Захід, крім нього, минулого ще три його племінники: Бергстром Стромберг, Хьялмар Хьялмарсон і Илдед Джонсон. Та ще дідусь Илдеда Джонсона.
А літо у той рік було надзвичайно печеня. Такої жари ще ніхто не пам'ятав. На Великій Рівнині - Грейт Вал-Чи - пересохнули всі струмки, водойми й ріки. Фиболд зі своїми племінниками й дідусь Илдеда Джонсона просто вмирали від спраги, коли раптом випадково набрели на те, що колись звалося рікою, а зараз від неї залишився лише один спогад. Тонюсенькая, ледве живаючи струмок посередині широкого ложа топкого бруду.
Дідусь Илдеда Джонсона до того зрадів, побачивши нарешті воду, що скоріше зіскочив з фургона, обігнав волів, що тягли фургон, і пірнув униз головою у ріку. Вірніше, у те, що від неї залишилося.
На жаль, голова його міцно застрягла у топкого бруду, а ноги так і залишилися стирчати у повітрі.
Фиболд поспішив витягтися його, але дідусь ушкодив собі шию, і тому продовжувати подорож вони вже не могли. Довелося Фиболду із племінниками затриматися на місці, поки дідусь Илдеда Джонсона зовсім не поправиться.
На згадку настільки неприємного випадку цю річку так і назвали - Сумовита Річка.
Першою справою Фиболд оглянувся по сторонах і переконався, що край цей для фермерства начисто непридатний. З усіх боків піднімалися пагорби й гори. Але раз вуж їм довелося застрягти тут надовго, Фиболд Усе-таки розв'язав пристосувати цю землю під ферму. Правда, єдине, що він міг зробити, - це перевернути гори нагору
Ногами. Так він і зробив. Та вийшло рівне плоске плато.
Поїдьте у Небраску, і самі побачите, яка гладка й рівна там земля.
Залишалося тільки зорати цю землю, чому Фиболд і зайнявся. Спочатку у нього ніяк не виходили прямі борозни. Дійде Фиболд зі своїм плугом до кінця борозни, подивиться назад, а борозна-те крива, туди-сюди ізвивається, немов гірська ущелина. Ну, Фиболд її - раз! - підчепить за кінчик і випрямить. А інакше ніяк у нього не виходили прямі борозни.
Поки Фиболд орав і сіяв, його племінники будували будинок. На думку Фибодда, раз вуж вони застрягли у Небраске й повинні сидіти тут, поки дідусь Илдеда не поправиться, навіщо ж їм сидіти без даху над головою? А коли побудували будинок, розв'язали: навіщо ж так поспішати звідси, раз будинок уже побудований?
Е-Ех, знав би Фиболд, що таке Небраска, він би, напевно, ще подумав, чи залишатися там.
У перший рік, що вони поселилися у Небраске, випав такий глибокий сніг, що добратися до найближчого міста - а перебував він милях у ста від них, - нема чого було й думати. Та довелося б їм сидіти без усяких припасів, якби Фиболд відразу не винайшов плуг-снеговик. Так такий величезний, що можна було впрягти у нього хоч череда бізонів. Чудо, а не плуг! Він розчистив усі сніжні замети й захопив навіть трошки землі. Так що навесні на цім самому місці виявилася глибока й широка канава. Тепер по ній протікає ріка Платт.
Коли прийшло літо, знову настала жару. Але Фиболд уже передбачив це. Правда, він не міг передбачити небрас-ський вітер. Одного чудового дня він як почав дути! Та дул, і дул... З такою силою, що видув усю землю з-під будинку. Та саме собою, будинок провалився у цю діру. Тільки дах залишився видна.
Але Фиболд, не втрачаючи часу, відразу поставив на нього новий будинок, а той, що був унизу, назвав першим у світі підвалом.
Цього разу Фиболд розв'язав не просто засіяти землю різними насіннями, але й прикрасити місцевий пейзаж. Тому він усюди насадив гаї бавовняних дерев. А потім розв'язав і всю землю засадити цими деревами. Він міркував логічно: коли маленькі кустики дають гарний урожай бавовни, те більші дерева дадуть у сто раз більше.
Усе йшло прекрасно, поки не приспів час знімати врожай. Ось отут і виявилося, що збирачам бавовни підніматися на високі дерева не так-те просто. Але Фиболд поспішив їм на допомогу. Він вистачав бавовняні дерева за верхівки й нахиляв їх до самої землі. Однак його витівка вдалася тільки на перший рік, а на наступний сезон бавовняних дерев у нього зовсім не залишилося.
Чому? Так тому, що він забув їх розпрямити! Та вони продовжували рости, упершись у землю верхівкою. Росли, росли й уросли усе у землю. Ви й дотепер не побачите у Небраске ні однієї бавовняної плантації.
Після невдалого досвіду з бавовняними деревами довелося Фиболду завести звичайну ферму. Він зробився кращим фермером у всієї Небраске. Урожай він знімав такий, що не шкода було поділитися пшеницею й кукурудзою з місцевими кониками.
Але одного разу казна-звідки налетіла сарана. Полчища сарани, цієї ненаситної родички безневинних польових коників. Їх було так_ багато, що вони темною хмарою закрили сонце, і настала ніч серед біла дня. Вони прийнялися пожирати всі підряд. Щелепи у них брязкали й стукали голосніше кам'яної лавини, що летить із гори.
Але не така людина була Фиболд Фиболдсон, щоб сидіти сложа руки й дивитися, як гине його врожай. Він подумав небагато й відправився на схід за индюшками, тому що улюбленими ласощами индюшек були коники, а раз коники, виходить, і їхня найближча родичка - сарана. Та Фиболд дуже сподівався, що індички швидко з нею розправляться.
Але не отут-те було. Не індички - сарану, а сарана пожерла индюшек - усіх, цілком, з пір'ям і з кісточками. Навіть на вечерю Фиболду і його племінникам нічого не залишила. Так пропав увесь урожай, увесь до зернятка. Мало того, Фиболд боявся, що й на інший рік трапиться те ж саме. А йому цього зовсім не хотілося. Однак, оскільки саджати йому у цей рік було нема чого, він розв'язав податися у рибалки - пополювати на акул. У нього був свій спосіб ловити їх: він привчив акул припливати до берега на свист, так виявилося зручніше.
Коли він висвистав стільки акул, щоб йому із племінниками й з дідусем Илдеда Джонсона протриматися тиждень, він раптом дещо згадав. Дуже важливе.
Він згадав, що рибалки приманюють акул... ким ви думаєте? Кониками! Так, може, акули й урятують його від навали сарани на інший рік? Ось тільки як усе це влаштувати? Адже сарана сидить на землі, а акули віддають перевагу воді. Ех, якби пересадити акул з води на землю, тоді б вони за дві секунди розправилися із сараною!
Так, але тоді, щоб наздогнати сарану, акулам потрібні були б крила. Були б у акул крила, і сарані від них ніколи б не піти!
Саме коли Фиболд обмірковував цю проблему, над ним пролітала зграя диких гусаків. Та він відразу розв'язав поженити гусаків з акулами. У нього була величезна мережа. Він закинув її у повітря й піймав відразу сотню гусаків. Потім ще й ще раз закидав мережу й відправив усіх гусаків на берег Сумовитої Річки, де приготував для них обгороджене з усіх боків поле. Залишалося лише висвистати до берега стільки ж акул, скільки було гусаків, що він і зробив.
До наступного літнього сезону, коли почала злітатися сарана, його гусяча ферма була вже повна літаючих риб. Фиболд випустив їх на волю й нацькував на сарану. До чого ж приємно було йому спостерігати, як уся зграя літаючих риб так і накинулася на цих ненажерливих попригунчиков.
Зграя літаючих риб зробила коло-іншої над його полем і з'їла всю сарану, яка попалася їй по дорозі. Але потім, замість того щоб приземлитися й спокійно попировать, вона раптом вибудувалася гострим кутом, як звичайно вибудовуються при осінньому відльоті дикі гусаки, злетіла вгору й зникла за обрієм.
Так Фиболд Фиболдсон їх більше ніколи й не бачив. Тільки багато пізніше один моряк розповів Бергстрому Стромбергу, що саме у ту пору на Тихому океані вперше з'явилися літаючі риби.
Представляєте, яке було Фиболду Фиболдсону бачити, як ховається у хмарах зграя його літаючих риб? Однак урятувати врожай ще було не пізно. Та Фиболд побрав собі два дні перепочинку й відправився у Канаду. Там він відловив три зграї вовків і живими доправив їх у Небраску.
Він уважався, що із усіх звірів самі безстрашні вовки. Тільки вони
Вирішаться напасти на сарану. Він дав їм побігати по фермерських землях біля Сумовитої Річки, і ті своя справа зробили. За кілька років сарана у Небраске зовсім вивелася.
Так, але зате тепер вовки залишилися без їжі й стали втрачати у вазі. Вони худли й худли, ставали усе менше й менше, поки не перетворилися у степових собак - койотів. А ще запитують, звідки у преріях узялися койоти? Тепер ясно, звідки?
Але ось у один удалий урожайний рік койоти знову стали поправлятися й зробилися скоро майже такими ж пузатими, як сарана. Виявилося, вони занадилися красти у Фиболда зерно пряме на корені, та ще перерили всю його землю, викопуючи собі ямки, у яких улаштовували затишні нори. Це було суще нещастя! Корови й коня провалювалися у ці ями й ранили собі ноги. Словом, Фиболд знову виявився на краю руйнування, згадалися смутні часи, коли на його посіви налетіла сарана.
Поки Фиболд вирішував, що ж йому почати, у ті місця забрів якось торговець, який повідомив Фиболду про одне нововведення - огорожі з колючого дроту.
А треба вам сказати, Фиболд завжди крокував у ногу згодом. Він закупив сотні мабо цього колючого дроту
Для проби. Але потім виявив, що у всієї Небраске не вистачить дерев, щоб наробити для колючої огорожі так багато стовпів. А навіть якщо б і вистачило, він уявив собі, скільки часу на це буде потрібно!
Саме тоді ж почався сезон дощів. Дощ лив, лив і залив усі нори койотів. А потім раптом ударив мороз, і вода у цих норах змерзнула. Ось Фиболд зрадів-те! Він відразу зміркував, що нарешті йому підкрутився щасливий випадок. Він покликав своїх племінників, вони швиденько викопали з
Койотових нір замерзлу воду й одержали стільки рівних, гладких стовпів, скільки було потрібно.
Молоді люди покрили ці стовпи лаком, щоб вони не станули, і з першою відлигою, коли легше стало копати, убили їх у землю. Стовпів вистачило на весь дріт, навіть залишилося трошки. Ось тепер ферма була обладнана цілком сучасно.
Але Фиболд не міг оцінити до кінця, яка прекрасна справа він зробив. Тільки влітку він зрозумів це, коли койоти, виявивши, що він позбавив їх будинку, покинули Небраску й перебралися у Канзас.
Койотів виявилося так багато, що вони зовсім затоптали границю між штатами Канзас і Небраска. Та Фиболд почував себе дуже ніяково, він розумів, як важлива ця границя, і вважав, що вона зіпсована якоюсь мірою по його провині. Тому він розв'язав виправити справу.
Тільки ось як? На щастя, на фермі у Фиболда стояло кілька вуликів із бджолами. Він так добре за ними доглядав, що вони були толстенькие-толстенькие. Та він зумів відібрати з них шістнадцять, а то й усі сімнадцять і запрягти у плуг. Потім він відніс їх разом із плугом у саму південну крапку Небраски й там шепнув бджолам на вушко, що у штаті Юта кращий нектар, про який тільки можуть мріяти бджоли. Та бджоли полетіли прямісінько на Захід і поволочили за собою плуг. Так вони проклали нову пряму границю між штатами Небраска й Канзас.
З тих пір люди й говорять, коли прагнуть указати подорожанинові саму коротку й пряму дорогу: "Випливайте бджолиною стежкою!"
Якийсь час життя на фермі Фиболда протікала тихо, спокійно, не вважаючи, звичайно, одного-двох ураганів, які зруйнували його комори із зерном і віднесли його будинок. Потім уже Фиболд зрозумів, що треба цих бешкетників заарканювати й у'язати міцніше, щоб усю свою силу вони розтратили, борючись із мотузками. Тоді вже у них не вистачить пороху руйнувати будинку й творити інші неподобства. Що ж, це допомогло, тільки один ураган не видихнув після такого звертання. У нього ще вистачило сил уночі знову повернутися й скрутити самого Фиболда. Але це був якийсь скажений ураган.
А одного разу трапилася посуха. Тиждень за тижнем проходили без дощу, і ще тиждень за тижнем тяглися без дощу. Кукурудза зморщилася й висохнула, не встигнувши піднятися. Її не можна було навіть скосити.
Та бідні корови так охляли, що Фиболд боявся, як би їхній вітер не відніс. Довелося прив'язувати їм до хвостів вантаж, щоб вони не полетіли.
Було так сухо й пекуче, що навіть будинок Фиболда ссохся й стисся, і він був змушено прорубати нові двері, не те ніяк би не вибрався з нього.
Залишався єдиний вихід - провести іригаційну систему. Сумовита Річка вже давно пересохнула, води там зовсім не залишилося. Але Фиболд знав, де є вода. Він вивів зі стійла свого улюбленого бика й відправився з ним до повноводної ріки Платт. Підхопив ріку за вузький кінець і разом з биком притяг її до будинку. Одному йому нізащо б не попоратися з такою справою. Потім исчертил усю землю на фермі канавками й пустив у них воду Платта. У той рік урожай він зняв багатше всіх від самих боліт Нью-Джерсі до долин Сакраменто у Каліфорнії.
Тієї ж восени він повернув Платт на місце, тому що один заїжджий торговець продав йому дещо ліпше. Фиболд купив у нього з дюжину вітряних млинів, щоб добувати воду з-під землі. Представляєте, млин вертиться, насос працює й викачує воду!
До млинів він приставив дідуся Илдеда Джонсона. А відбувалося усе це у рік Сабоного Вітру. Та одного разу порив вітру здув дідуся з ніг і видув з нього останній подих.
Фиболд і його племінники дуже горювали, що дідусь випустив дух, і влаштували йому пишний похорон. Але коли вони принесли його на цвинтар, налетів новий порив ураганного вітру, тільки вже з іншого боку, і знову вдув у дідуся життя. Дідусь відразу піднявся й став шукати свої окуляри.
Ось який вітер дул у той рік!
Незабаром після цього випадку цікавого гостя ухвалював у себе Фиболд Фиболдсон. Якось ранком він визирнув у вікно, щоб оглянути похмурим поглядом гори піску, нанесені ураганом, і раптом на обрії побачив легкі обриси вітрил. Він міг заприсягтися, що це були саме вітрила. " Напевно, мені мариться, це міраж", - подумав він і пішов снідати.
Проковтнувши останній млинець, Фиболд знову глянув у вікно й знову побачив удалині вітрила. Але тепер вони були ближче. Півгодини він стояв і дивився, як пливуть по прерії вітрила, наповнені вітром, ну точно як у його рідній Швеції, коли вертаються додому шхуни рибалок.
Та ось вітрила вже полощуться у самих фиболдових комор, а з-під них зринає людей, кидає біля свинарника важкий якір, труїть вітрила й кричить:
- Привіт, друже!
Тільки отут Фиболд розглянув, яку посудину прибило до його берега. Те був звичайний фургон, але, замість коней або волів, оснащений вітрилами.
- Смит Гнаний Вітром моє ім'я, - представився незваний гість. - Ну й Наковтався я пили у вашої Небраске! Не знаю, влізе чи у мене ще й сніданок. Але готовий спробувати!
Фиболд запросив незнайомця у будинок. Покінчивши з першими двома дюжинами млинців, Смит Гнаний Вітром був уже здатний відповідати на запитання Фиболда
Фиболд-Сона.
- Що ти робиш із цим своїм ча-пари-сах? - поцікавився Фиболд.
- Роблю? - здивувався Смит Гнаний Вітром. - Нічого не роблю. Просто переїжджаю з місця на місце. Одне мені лише псує подорож - ваш колючий дріт. Так іноді трапляється морська хвороба, якщо місцевість нерівна, занадто горбкувата.
Смит показав Фиболду гарпун, з яким він полює на бізонів, не злазити з фургона. Та ще більшу міцну мережу - ловити кроликів.
У цих захоплюючих бесідах швидко пролетів день. Вони й не помітили, як сіло сонце й пора було йти спати, а вони усе ще сиділи за сніданком. Фиболд, видне, розв'язав за один день вивідати всі, чим міг похвастати Гнаний Вітром. Та сам намагався не відстати від нього і який-чому прихвастнуть.
Молодший із племінників, Хьялмар Хьялмарсон, запропонував гостеві свою постіль, а сам пішов спати на сінник.
- Не соромтеся, улаштовуйтеся зручніше, - сказав Фиболд і задув свічу.
Не встигнула свіча згаснути, він вуж і сам пірнув у постіль і натягнув до вух ковдра. Не спав лише дідусь Илдеда Джонсона й тихо розмовляв сам із собою.
Дня через два після того як Смит Гнаний Вітром відчалив від комор Фиболда Фиболдсона, тримаючи курс на Альбукерке, у Фиболда вийшла невелика сутичка із сусідами.
Треба вам сказати, усі скажено утомилися від сабоного вітру. Нічого подібного ніколи не траплялося до того, як Фиболд поставив свої вітряні млини, і сусіди розв'язали, що саме вони викликали цей вітер. Вони зажадали, щоб Фиболд зупинив млини, і переслідували його по п'ятах, у самому буквальному значенні слова. Але Фиболд щораз вислизав від них.
Одного разу, добігши до Сумовитої Річки, Фиболд розв'язав перестрибнути її одним махом. Він не сумнівався, що сусідам знадобляться для цього принаймні три-чотири
Стрибка, а виходить, він знову залишить їх за. Однак цього разу Фиболд прорахувався. Вітер дул проти нього. Та він трішки не доплигнув до іншого берега. Плюх! - плюхнувся він на піщане дно висохлої річки.
Та відразу загруз у піску. Сусіди так і залишили його там шубовстатися одного. Нехай пропадає. Так тільки не знали вони, що роком раніше у цім самому місці намагався перейти вбрід Сумовиту Річку критий фургон. Провалившись у хиткі піски, Фиболд упав точнехонько на нього. А у всякого фургона, самі знаєте, позаду верх відкидної. Тому Фиболду нічого не коштувало відкинути парусиновий верх і влізти усередину.
Фиболду просто повезло: цей фургон виявився прекрасною схованкою, якою він і потім користувався не один раз, рятуючись від дідуся Илдеда Джонсона, який вічно скаржився, що йому набридло готовити або що йому не дає спокою Арабелла.
Так кликали улюбленицю Фиболда, гримучу змію.
Ну й величезна вона була, ця Арабелла! Та така ніжна й віддана. Бувало, підповзе до Фиболду й тикається у ногу, підставляючи голову, щоб він її погладив. Щоранку у той самий година вона будила його, заповзаючи до нього у ліжко й ляскаючи своїми брязкальцями. Фиболд знаходив, що вона й у інших відносинах дуже корисна: у неї була звичка, коли до Фиболду приїжджали гості зі східних штатів, виповзати їм назустріч. Самі розумієте, після цього гості довго у нього не засиджувалися.
За весь час, що Арабелла жила у Фиболда, вона нікого жодного разу не покусала. Але це не значило, що вона була зовсім невинна. У неї була звичка точити зуби про точабоний камінь. Якось Фиболд нагострив свій ніж відразу слідом за нею. А у той день до обіду у них були боби. Фиболд, як звичайно, їв з ножа, і йому потрапила у рота крапелька зміїної отрути. Він неважливо себе відчув і пішов прогулятися по берегу Сумовитої Річки. У тих місцях було сила-силенна москітів. Вони обліпили Фиболда з усіх боків і, як він не відбивався, попили з нього кров.
Зате, повернувшись додому, Фиболд уже почував себе трошки краще. А що отут дивуватися? Москіти висмоктали у нього вся зміїна отрута. Бергстром Стромберг сам розповідав, як на інший ранок увесь берег ріки був засіяний мертвими москітами. Москіти погано переносять зміїну отруту.
Зі свійських тварина у Фиболда був ще один улюбленець - морський кінь. Він завів його у рік Великої Повені. Увесь сезон у Південній Америці лили такі дощі, що Мексиканська затока вийшла з берегів і погнав назад повноводну Міссісіпі, а та, у свою чергу, - Міссурі й ріку Платт. Разом з водами Мексиканської затоки туди занесло багато океанської риби, а також тюленів.
Фиболд піймав одного й осідлав, а потім ганяв на ньому верхи по ріці й накидав ласо на акул, що теж потрапили у Платт із Мексиканської затоки. Дідусь Илдеда Джонсона нічого не мав проти, коли Фиболд приносив йому на обід морських акул, але він бачити не міг його мокрого коня, нехай навіть те був морський кінь - тюлень. Акул дідусь готовив під соусом карри. Це була улюблена підлива Фиболда з куркумового кореня, часнику й різних пряностей.
Але більше всіх зі своїх вихованців Фиболд любив кішку з дерев'яною лапою. На самому початку, коли Фиболд тільки підібрав цю кішку, він дуже боявся, що вона не зуміє ловити мишей. Самі поміркуєте, її деревинка так стукала по підлозі, що будь-яка миша, якщо тільки вона не була глуха від народження, могла з легкістю втекти від неї. Але виявилося, кішка по кмітливості ні у чому не уступала своєму хазяїнові. Вона придумала, як їй ловити мишей.
Звичайно кішки женуться за мишею, і - цап її! Але кішка Фиболда так не могла. Виходить, треба було придумати щось інше. Вона примітила, що миші проникають у будинок через діру у стіні біля більших дедушкиних годин. Залишалося тільки причаїтися у цієї діри й тримати дерев'яну лапу напоготові. Коштувало мишці просунути у діру голову, і - клац! - усе готове. Так що зі своєю дерев'яною лапою улюблена кішка Фиболда Фиболдсона ловила мишей не гірше, чим інша на всіх чотири.
Фиболд дуже пишався своєю кішкою. Та дедушкиними годинником теж. Але через ці години вийшла дуже більша неприємність. За всі роки, що Фиболд прожив у Небраске, він жодного разу не пересував з місця цей годинник. Як він їх поставив, так вони й стояли, а маятник так і гойдався - тики-таки, тики-так. Та тінь від маятника, саме собою, гойдалася слідом за ним - тики-таки, тики-так. Та зрештою тінь від маятника протерла у стіні діру. Стіна впала, а за нею впав і сам будинок.
Отут Фиболд і розв'язав: вистачить із нього Небраски. Та переїхав у Каліфорнію, куди із самого початку збирався. Судячи зі слухів, так він звідти й не їхав.