Америка знала багато славних піонерів: велетня-лісоруба Поля Баньяна, ковбоя диких прерій Пекоса Білла, доброго фермера Джонні Яблучне Зернятко й ще багатьох "золотих петушков", що прославилися своєї силою, відвагою й великими справами.
Такий був і Пітер Франциско зі штату Віргінія. Люди завжди готові повідати про його рідку силу й безстрашних подвигах.
Нам би хотілося розповісти про нього три захоплюючі й веселі історії, але, на жаль, не вистачає місця.
Пітер потрапив у Віргінію здалеку, говорять, начебто навіть із Португалії, ну, так це до справи зараз не ставиться. Його підібрали на березі, кинутого там якимись безсердечними моряками, що втекли потім на всіх вітрилах. Трапилося це давним-давно у районі Хопуелла, неподалік від Питерсберга, штат Віргінія.
Доля виявилася милостива до маленького чорноокого й чорноволосого хлопчати. Його побрав до себе на виховання суддя Ентони Вінстон, чия ферма була розташована по сусідству.
Хлопчик виріс великий і міцний, і незабаром про його богатирську силу вже гриміла поголоска. Однак характером він був тихий, у чужі справи не ліз і пускав у хід свою силу, тоді коли у цьому була гостра необхідність.
З кожним роком росту й сили у нього додавалося. К шістнадцяти рокам він досяг уже майже семи футів, а вагою був більш двохсот п'ятдесяти фунтів. Він міг кожною рукою підняти по одній дорослій людині.
Прийшов час, коли американці розв'язали звільнитися від Британської корони, і Пітер одним з перших записався у армію заколотників.
Він відразу вирізнився силою й хоробрістю, виявляючись завжди у самій гущавині бою, і покрив себе нев'янучою солдатською славою. Усі, від нижчих офіцерів до генералів, знали про його подвиги.
Генерал Джордж Вашингтон спеціально для нього замовив шпагу шести футів довжиною, і Пітер розмахував нею, немов перинкою.
Генерал Лафайет був його кращим другом, властиво, як і всі, з ким він був у одному ладі.
Коли скінчилася війна, він повернувся до мирного й благополучного життя, відкрив готель із пансіоном, але про великі справи своїх не забував ніколи. Ми вам розповімо лише про одне випадку з його мирних днів, а ви самі переконаєтеся, що Пітер Франциско не даремно здобув і похвалу, і любов багатьох людей.
Одного разу він сидів на веранді свого будинку й із задоволенням згадував битву із драгунами полковника Тарнтона, у якій він однієї рукою розкидав з півдюжини вершників. Та раптом Пітер почув тупіт кінських копит, що наближається до готелю.
- Удача! Їде подорожанин, якому потрібні будуть їжа й постіль! - Та він з нетерпінням уп'явся на дорогу.
Незабаром верхи на коні з'явився здоровенний здоровань досить нахабного виду.
-Добрий день, сер, - вітав його чемно Пітер. - Ви шукаєте, де б зупинитися? Будь ласка, у нас скільки завгодно вільних кімнат.
- Ви Пітер Франциско? - закричав громовим голосом вершник, так що на сім мабо навколо, напевно, було чутне.
- Ну, я. Може, ви злізете з коня й увійдете?
- Мене кличуть Памфлет. Я прискакав із самого Кентуккі, щоб відшмагати вас нізащо ні про що.
- Що ж, це неважко влаштувати, друже Памфлет, - сказав, посміхаючись, Пітер.-Агов, хто-небудь там! - крикнув він.
На веранду вийшов слуга.
- Будь ласка, - сказав йому Пітер, - сходь наламай вербових прутів довше і міцніше! Потім даси їх ось цьому панові, що прискакав з Кентуккі.
Слуга поспішив у сад.
- Мій слуга, дорогий пан Памфлет, позбавить вас від зайвих турбот і турбот, щоб ви могли виконати те, навіщо приїхали.
Памфлет у здивуванні подивився на Пітера: чому цей прославлений богатир навіть не розлютився? Він задумався на хвилину, потім зіскочив з коня й провів його на вуздечку через ворота, потім через палісадник, гордість місіс Франциско, і підійшов до самої веранди, на якій сидів Пітер. Памфлет був чоловік великий, важкий і ходив незграбно. Він довго дивився на Пітера, стеля, що підпирала головою, веранди, потім повільно вимовив: - Містер Франциско, не чи дозволите ви мені довідатися, яка у вас вага?
- Будь ласка, якщо вас це цікавить. - Та Пітер спустився з веранди у сад.
Прибулець із Кентуккі кинув поводдясвого коня й, зібравши всі сили, кілька раз підняв Пітера над землею. - Так, ви важкий, містер Франциско.
-Люди теж так говорять, містер Памфлет, - сміючись, помітив Пітер. - А тепер, мій дорогою пан Памфлет, що приїхав сюди, щоб відшмагати мене нізащо ні про що, я б праг перевірити ваша вага... Дозволите й мені підняти вас, щоб довідатися, скільки важите ви.
Пітер Франциско злегка нахилився вперед і легко підняв Памфлету із землі. Він проробив це двічі, а на третій раз підняв його вище й - хоп! - перекинув через садову огорожу.
Памфлет полежав небагато, потім не поспішаючи встав. Він вдарився при падінні, правда не дуже, і досить неприязно подивився на Пітера.
- Виходить, ви виставили мене зі свого саду, - помітив він саркастично. - Тоді, будьте люб'язні, виставте вуж і мого коня.
-Із превеличезним задоволенням, сер!
Пітер спокійно підійшов до коня. Хіба не підняв він одного разу однієї - єдиною рукою пушку вагою у тисячу сто фунтів? Кінь-Те мабуть важить менше?
Ліву руку він піддяг коня під черево, а правої підхопив нижче хвоста, поустойчивее розставив ноги, напружив усі мускуси й одним могутнім ривком підняв перелякана тварина й відправив слідом за його хазяїном через огорожу.
Памфлет дивився на усе це роззявивши рота. Потім повільно й з більшою повагою вимовив:
- Містер Франциско, тепер я повністю вдоволений, тому що власними очима переконався, що ваша репутація великого силача заслужена вами чесно.
- Дякую вам, сер, - сказав, привітно посміхаючись, Пітер. - Дякую вам! Коли будете іншим разом проїжджати повз, ласкаво просимо, заходите.
Памфлет поскакав, а Пітер повернувся на своє місце на веранді, звідки любувався віргінськими квітами й віргінським сонцем.