Пройшло якийсь час, і Лев, як усім здалося, заспокоївся, став забувати про Шакала. Він більше не шукав його й нікого про нього не розпитував. Насправді ж Лев розв'язав хитрістю заманити Шакала у свою печеру.
Лев прикинувся хворим і немічним, начебто ось-ось віддасть богу душу.
Рознісся слух, що він просить усіх звірів відвідати його, щоб перед смертю побачити з ними й вибачити один одному всі образи. Звірі повірили й прийшли. Один за іншим входили вони у печеру, а Лев з кожним з них поодинці розправився й з'їв. Ніхто не вийшов звідти живим і непошкодженим. З'явився й Шакал. Але перш ніж увійти, він крикнув:
- Як ти себе почуваєш, цар звірів? Лев прислухався, довідався голос Шакала й прийнявся жалібно стогнати, немов настав його смертна година.
- Увійди, Шакал, поцілуємося у знак примирення, я вмираю! Однак хитруни Шакала не так-те просто обдурити.
- Миритися давай, але я поспішаю по своїх справах і зайти не можу, - відповів він.
Уже як тільки Лев не заманював Шакала, але той не піддавався на угоди.
- Я бачу тільки сліди, що ведуть у твою печеру, але слідів, ведучих назовні, я щось не бачу, - відповів Шакал. Лев не витримав і взревів:
- Будь ти проклятий, зрадник! Нехай провини за вбивство тих, кого ти зрадив, тяжким вантажем ляже на твою совість! Та знай, відтепер ми вороги, із сьогоднішнього дня між мною й тобою, моїм і твоїм потомством ворожнеча до кінця світу!
Донині між левами й шакалами жива ворожнеча. Коли вночі у селі чутне виття одного або зграї шакалів, виходить, немає поблизу лева. Коли ж, навпаки, панує тиша й шакали мовчать, виходить, десь поблизу бродить цар звірів, хазяїн цього краю.