Шакал умовив Вівцю разом обробляти город. Він урочисто заприсягся не замірятися ні на її життя, ні на її добро. Ретельно зорали вони землю, посадили квасолю. Пройшов дощ, полив землю, квасолю проросла й весело зазеленіла.
У середині літа листя від жари пожовкла. Прийшла настав час подумати про полив. До нещастя, город розташовувався вище водойми, і воду доводилося тягати на собі. Поки Вівця до знемоги тягала воду, Шакал, розспівуючи пісеньки, поливав город.
Нарешті прийшов час збору врожаю. А врожай уродився на славу! Шакал і Вівця зібрали квасолю, висушили, відокремили від стручків, залишилося тільки розділити її нарівно. Шакал побрав кошик і відміряв собі шість заходів, а сьому відсипав убік, це, мол, і є частка Вівці. Нехай вона бере, якщо прагне, але буде краще, якщо відмовиться. Вівця, звичайно ж, відмовилася від такого поділу й попросила обговорити разом з іншими звірами розбіжність між ними. Шакал погодився. Зібралися звірі, і Шакал звернувся до них з таким мовленням:
- Про добрі друзі! Як же можна розділити врожай нарівно, якщо я один тягав воду для поливу!
- Це неправда! - викликнула Вівця.- Адже усе чули, як Шакал розспівував пісеньки! Не дуже-те поспіваєш, тягаючи воду!
Звірі погодилися з Вівцею, але Шакал нікого не праг слухати. Тоді Вівця, ні слова більше не говорячи, пішла у близьке селище за Собакою, вона засунула її у мішок і поклала скраю гумна. Шакал думав, що у цьому мішку приховане щось їстівне, і підійшов почастуватися. Він розв'язав мішок, заглянув усередину й негайно отпрянул - з темряви на нього вп'ялися два палаючі собачі очі.
Після цього Шакал не став вступати у сперечання, він був згодний на всі, сам же й розділив урожай навпаки: одну частину побрав собі, а шість віддав Вівці, та ще присуджував:
- Бедняжка Вівця, так утомилася, тягаючи воду для поливу.