Настала весна. Земля покрилася зеленню й квітами, дерева одяглися ніжним листям, і у кожній звіриній сім'ї народилося потомство.
Прийшов одного разу Шакал до Зайчихи зі звиті Леву й повела така розмова: - У всіх твоїх одноплемінниць уже є зайчатки. Щасливі матусі водять дитинок при місячному світлі покувиркаться у траві, поскубати тимьян або соковиті стебла дині. Лише ти одна залишаєшся тут, щоб служити подушкою цареві звірів.
Зайчиха нічого не відповіла Шакалові, тільки важко зітхнула. Його слова подіяли на неї, як отрута. Кілька днів вона міркувала, а потім набралася сміливості й відправилася до Леву.
- Про цар звірів, відпусти мене на волю! - заблагала зайчиха, тремтячи від страху.
Лев спершу ласкаво вмовляв Зайчиху залишитися, потім пригрозив, але дарма. Зайчиха продовжувала проситися на волю. Лев, що тоді втратив терпіння, убив її одним ударом лабети.
- Піди й закопай цю тварину! - наказав Лев Шакалові. Шакал відніс Зайчиху у той же яр, зжер м'ясо, а шкіру закопав. "Скоро, скоро повернуться колишні дні!" - радісно думав він.