Давним-давно, коли ще не було людей на землі, усе птаха й звірі вміли говорити. Навіть дерева розмовляли між собою.
Але ось прийшли люди. Та одного разу людина відправилася із собакою на полювання. Вони зустріли антилопу, і людина наказала собаці:
- Піймай її!
Але пес не погнався за антилопою. Тоді мисливець ударив пса.
- За що ти мене б'єш? - закричав пес. У здивуванні людей запитав:
- Хіба ти вмієш говорити?
- Усі звірі й птаха й навіть дерева можуть говорити, - відповів пес.
- Не може бути, - не повірила людей.
- Добре, - сказав пес.- Сьогодні ти переконаєшся, що не тільки люди можуть говорити. Сьогодні ти ще дещо почуєш.
Пішли вони далі й наткнулися на іншу антилопу. Собака помчався за нею й вигнала її на мисливця. Людина вбила антилопу списом. Він зняв з антилопи шкіру, але не знав, що робити з м'ясом. Тоді пес сказав:
Я побіжу у село й приведу сюди жінку.
Як же ти поясниш їй, куди йти? - здивувалася людина.
-Я буду бігати навколо, скиглити й виляти хвостом. Жінка зрозуміє й піде за мною. А ти чекай нас тут. Спрягти м'ясо у кущі. А сам лягай на землю й накрийся антилопьей шкірою. Сьогодні ще дехто заговорить при тобі.
Та пес утік.
Людина зробила всі, як він велів: м'ясо сховав, а сам ліг і накрився антилопьей шкірою.
Незабаром прилетіли орел-стерв'ятник і ворона. Вони подумали, що на траві лежить дохла антилопа.
- Здраствуй, Кабадхотога! - сказав орел, називаючи воронові її таємним іменем.
- Здраствуй, Макалобурианг! - відгукнулася ворона, називаючи орла таємним іменем.- Як твої справи? Що на світі нового?
- Новин я не знаю, - відповів орел.- Ось хіба звідкись узялася ця дохла антилопа. Як би до неї доступитися? Мабуть, я почну першим.
- Добре! - погодилася ворона.- Я знаю, як роздзьобати будь-якого мертвого звіра: слона, жирафа, леопарда, але ця антилопа якась дивна. Починай ти, Макалобурианг!
Почула людей їх розмова й злякалася, як би орел не вдарив його своїм дзьобом, як би не схопив крізь шкіру гострими пазурами. Скинув він шкіру й схопився на ноги.
- Я так і знала! - закричала ворона, відлітаючи подалі. Та птахи розлетілися у різні сторони.
Незабаром повернувся пес, ведучи за собою жінку. Вона побрала м'ясо й відправилася у село готовити їжу.
Коли людей і пес залишилися одні, пес запитав:
- Ну, чув ти що-небудь?
- Так, я чув, як розмовляли орел і ворона, - зізналася людина.
- Тепер ти мені віриш?
- Так, тепер вірю.
- Але ти не повинен нікому про це розповідати, інакше ти вмреш, - попередив мисливця пес.
Та вони повернулися у село.
Три дні кріпився мисливець, нікому ні про що не розповідав. Але на четвертий не витримав і прийшов під дерево ради, де чоловіка відіграли у камінчики. Мисливець посидів з ними й почав розповідати, не називаючи імен, не
Говорячи, де й з ким це було. Він думав, що так розповісти можна.
Але коли пес почув його оповідання, вовна встала на ньому сторчма й він заричав. Негайно лихоманка почала тріпати мисливця, і до вечора він умер.
Опівночі люди віднесли його тіло подалі у ліс. Але як тільки вони вийшли, пес прийшов до свого хазяїна й торкнув його лапою. Мисливець відразу ожив.
- Я не праг пожвавлювати тебе, - сказав пес, - так хто ж, крім тебе, про мене подбає! Підемо додому.
Та вони пішли у село. Там мисливець скликав усю свою сім'ю, усіх друзів і родичей. Та сказав він їм:
- Ніколи не бийте собак. Нехай вони сплять у наших будинках і їдять нашу їжу, Доки живий на землі хоч один пес і хоч одна людина.
Ось чому собака дотепер живе з людиною.