У горах біля одного села на півдні Алжиру жив марабу(Марабу - пустельник, святий.). Усе любили його й почитали за благочестя й велику доброту. Він молився цілими днями, і навіть уночі, при світлі місяця, можна було бачити його, що моляться. Завжди він перебирав свої чіткі з бурштину й міркував про добро й зло.
Багато приходили до цій людині за мудрою радою.
Одного разу, коли святий молився, сидячи, як звичайно, на своєму килимку, до нього підійшов багатий пан у супроводі зброєносця. Він прийшов, щоб запитати, як уберегти свої великі й щедрі землі від частих набігів ворогів. Мудрий марабу вислухав його й обіцяв допомогти.
Старець спустився з гори, на якій жив, у долину. Там удосталь росли дерева, цвіли квіти, били джерела й співали птаха. Марабу пішов просити жителів цього чудового краю, щоб вони надали допомогу людині, яка
Страждає від набігів ворогів. Але люди не почули проханню святого старця. Ним-Те самим не загрожувала небезпека, у них-то панували мир і благоденство.
Скривджений відмовою у підтримці, той пан, що прийшов до марабу, виступив один зі своїм нечисленним військом проти ворогів. Та - на жаль - був розбитий.
Гнів старого марабу не знав меж. Із ціпком у руці він пішов із благодатного краю, прокляв цей народ, що не побажав прийти на допомогу людині. Марабу наслав нещастя на їхню родючу землю, і вона поступово зробилася мертвої й пошуки. Ріки пересохнули, дерева стали марніти, прекрасні квіти й кущі у садах зав'янули. Нічого не залишилося, крім бур'янистої сухої трави, яку вітер піднімав і ніс далеко.
З тієї пори не стало дерев, зелені, води й свіжості. Увесь край зробився пустельним і голим, і назвали його Сахарою.
Однак всевишній перейнявся жалістю до цієї спустошеної землі. Обвіявши своїм подихом пелюстки троянд, він створив з них оазиси. Тільки там тече свіжа вода й пальми дають бажану тінь бідним жителям пустелі, колись настільки багатої.