Одного разу джуок запитав Сонце й Місяць:
- Як по-вашому, багато людей на Землі або мало?
- Багато, - відповів Місяць.
- Мало, - відповіло Сонце. - Я раз у раз бачу, як люди вмирають.
- Схоже, ти. Сонце, нічого не знаєш! - сказав джуок. Розсердилося Сонце.
- Я мало знаю про людей, - сказало воно, - тому що вони завжди ховаються, коли я сходжу. Мої промені для них занадто гарячі. А Місяць світить м'яко, ось вони й виходять її зустрічати ночами. Хіба це справедливо?
Та розлючене Сонце у гніві обпалило ніжний Місяць. Дотепер на особі Місяця видні темні шрами. Та дотепер вона тримається від Сонця подалі. Сказав тоді джуок:
- Сонце дуже самотнє, немає у нього ні сестер, ні братів. Я зараз поколдую й створю ще одне Сонце. Але його почув павук і сказав:
- Не смій цього робити, джуок! Якщо у небі буде два Сонця, усі люди загинуть. Та джуок не став чаклувати. Але Сонце усе чуло й крикнуло павукові:
- Ти, павук, відговорив джуока, і за це я не прагну тебе більше бачити. Відтепер не смій з'являтися мені на очі!
З тих пір усі павуки ховаються днем і виходять на полювання лише вночі.