Жив один мучник. Купив він на млині борошно, привіз до себе у крамницю, засипав у ларь, сказав: "З Богом, у добру годину" - і став продавати борошно. А давав він людям гарний похід. Продає-Продає, на інший день приходить у крамницю й бачить - не зменшується борошно. Дуже він здивувався й зрозумів, що ця справа рук шрейтеле. Нікому він про те не сказав, крім дружини. Так це тяглося всю зиму до Пурима й тяглося б ще довго, якби не сусідка: зайшла у
Крамницю, побачила борошно у ларе так як закричить:
- Тьфу, тьфу! У вас ще залишилося від того житнього борошна - не інакше, як вам її тягають шрейтелех. Мучник сплеснув руками:
- Варта! Ти нас наврочила!
Та справді, з тих пір борошна ставало усе менше й менше, а незабаром вона й зовсім скінчилася. Мучник був у розпачі й не злюбив сусідку за її чорне око. Та це зрозуміла й дуже переживала, то через неї й через її довгу мову сусідові великий збиток. На краю містечка, близько цвинтаря, жила баба, яку усе вважали чаклункою. До неї й звернулася сусідка за радою.
Баба вислухала її, кілька раз покачала, що трясеться головою й сказала так:
- Зайди до мучника у крамницю, побери жменю борошна з того ларя, на який
Ти тоді дивилася, плюнь три рази, три рази відсип борошна з долоні й щораз присуджуй: "Я позаздрила, я наврочила, я наболтала, а шрейтеле тут ніколи й не було".
Сусідка так і зробила; і після цього мучник знову розбагатів, так так, що багатше його не було у всій окрузі.