Хто знає, де водиться шамир? А хто знає, що таке шамир? Ніхто не знає? Не лихо! Навіть цар Соломон, наймудріший з мудрих, ні про який шамире й слихом не слихивал.
Коли цар Соломон задумав звести у Єрусалимі Храм, він наказав доправити на будівництво величезні камені. Камені доправили, але ось завдання: чому їх обробити? Як розрізати на частині? Адже ці священні камені не можна було різати ножем, пиляти пилкою, рубати сокирою. Що робити? Один радник підказав цареві:
- Чув я, люди говорили, що є на світі штука така, камінь - не камінь, звірок - не звірок, розміром всього з ячмінне зернятко. Шамир називається. Дуже він сабоний - цей шамир. Легко розгризає на частині камені, стекло й навіть залізо.
- Розшукати цей шамир і доправити на будівництво Храму, - наказав цар Соломон.
Безліч царських слуг пустилися на пошуки. Шукали, шукали, так так і не знайшли, тому що ніхто не знав, де водиться чарівний шамир. Тоді радник знову звернувся до царя:
- Чув я, люди говорили, є печера, близько міста Ашкелона, а у печері тієї живуть вісімдесят чаклунок. Може бути, вони знають, де знайти шамир.
Спорядив цар Соломон свого головного воєводу богатиря Бнаягу, сина Игояда, і з ним вісімдесят богатирів у похід за чарівним шамиром. Виступили богатирі у шлях. Кожний побрав із собою велике темне покривало й глечик. Покривала склали у глечики, а глечики несли на головах і укривалися ними від дощу, тому що день був похмурий і дощовий. Прийшли богатирі у Ашкелон, зупинилися напроти входу у печеру чаклунок і Бнаягу-Богатир сказав:
- Слухайте мене уважно: коли я свисну один раз - накидайте на себе покривала. Свисну другий раз - заходите усе у печеру й запрошуйте чаклунок на танець. Під час танцю чаклунок треба підняти й відірвати від землі, тому що кожному відомо, що сабоні вони тільки, поки ногами землі стосуються. Та коли вони злої сили втратяться, запитаєте їх про шамир.
Так сказав Бнаягу своїм богатирям, потім заглянув у печеру й голосно прокричав:
- Оим! Оим! - у точності так, як кличуть один одного чаклуни й чаклунки.
- Хто там? - пролунало із глибини печери.
- Я чаклун, як і ви! - відповів Бнаягу, - я син Бритхена. Дозвольте мені ввійти!
Визирнула з печери одна чаклунка, оглянула Бнаягу з голови до ніг і запитала:
- Звідки це ти сюди з'явився такий сухий і чистий, коли на вулиці дощ?
- Між дождинками пробіг, - відповів Бнаягу.
- А навіщо ти сюди прийшов? - запитала чаклунка.
- Вчитися й учити. Вчитися у вас усякому чаклунству й вас навчити деяких нових штук.
Відкрила йому чаклунка двері, зайшов Бнаягу-Богатир у печеру, а там тьма кромішня й вісімдесят чаклунок причаїлися. Але Бнаягу не злякався, тому що був богатир і герой і дуже праг добути шамир.
- Тепер подивимося, що ви вмієте, - сказав чаклункам Бнаягу. Чаклунки оживилися, стали показувати своє мистецтво. Печера негайно заповнилася красиво накритими столами, а на столах - страви всякі й напої у розкішних посудинах. Чарівний аромат поширився навколо.
- Ну, а ти? Що ти вмієш? - хвилювалися чаклунки.
- Я? Ну ось ви наготували отут усяких страв і напоїв. А я свисну два рази, і з'являться вісімдесят добрих парубків, стануть із вами співати-танцювати, і буде у нас бенкет горою.
Обрадувалися чаклунки й давай просити Бнаягу, щоб він скоріше запросив своїх парубків. Свиснув Бнаягу один раз - молодці почули й накинули на себе покривала. Свиснув другий раз - зайшли молодці у печеру. Звідки не візьмися, гримнула музика, кожний молодець запросив чаклунку, і усе пустилися у скажений танок. Та коли чаклунки расплясались щосили, підняли їхні молодці сабоними руками й запитали:
- Де шамир? Скажіть нам, де знайти шамир? А чаклунки не могли їм у цю мить нічого поганого зробити й сказали:
- У нас його немає. Але Асмодей - цар чортів, він про це знає.
Далеко звідси серед темних гір викопав він собі колодязь і щовечора приходить туди пити.
Почули це молодці, подякували чаклунок і пішли шукати Асмодея. Довго вони йшли. Шлях їх був важкий. Молодці дуже утомилися й не могли продовжити похід. Тоді Бнаягу-Богатир один відправився до заповітного місця. Із собою він побрав глечики з вином, ланцюг залізну так кільце з іменем Божьим. чи Довго, чи коротко йшов Бнаягу-Богатир, спустився у долину серед темних гір і знайшов там колодязь Асмодея. Та що ж зробив Бнаягу? Налив у колодязь вино із глечиків, накрив колодязь каменем, заліз на дерево й став чекати. Увечері прийшов Асмодей. Він дуже праг пити, відкинув камінь і залпом видув увесь уміст колодязя до дна. Вино вдарило йому у голову, він звалився на землю й відразу заснув. Тоді Бнаягу зліз із дерева й зв'язав Асмодея товстим залізним ланцюгом. Асмодей прокинувся, давай ногами пинать, пазурами скребти, а зробити нічого не може, тому що у Бнаягу чарівне кільце.
- Дай мені шамир для будівництва Храму, і я звільню тебе, - сказав він.
- Шамир не у мене. Він у Царя Морського, - відповів Асмодей.
Зняв Бнаягу ланцюги з Асмодея й відправився у дорогу, шукати Царя Морського. Довгий шлях довелося пройти Бнаягу-Богатиреві, поки досягся він берега моря. Обв'язався Бнаягу-Богатир товстою мотузкою й почав помаленьку спускатися до житла Пануючи Морського. Довго спускався він, і раптом почув лемент:
- Куди?! Зупинися зараз же!
Набігли величезні хвилі, порвали мотузку й викинули Бнаягу на берег, тому що не можна порушувати спокій Пануючи Морського.
Що ж зробив Бнаягу-Богатир? Він побудував скляну номеру, заліз у неї, закрився й став поринати у безодню морську. Поринав він усе глибше й глибше, поки не досягся, зрештою. Царя Морського - владики хвабо і риб морських.
Розхвилювався-Розбушувався Цар Морський, запитав грізно:
- Чого тобі отут треба? Ти хіба не знаєш, що не можна синові людському спускатися у безодню морську?
- Я прийшов сюди, тому що повинен знайти шамир. Без нього не побудувати Храм Божий, - хоробро відповів Бнаягу-Богатир.
- Немає у мене шамира, - зм'якшився Цар Морської. - Великий Орел, що живе на вершині найвищої гори, вартує шамир.
Подякував Бнаягу Пануючи Морського й став спливти. Сплив він доти, поки не вибрався на сушу, і пішов до високої гори. Ось і гора висока, крута, точно стіна. Далеко йде за самі хмари. Почав на неї Бнаягу-Богатир підніматися. До самих хмар заліз, а далі не може. Тоді запріг він у колісницю із хмар тридцять могутніх орлів, сам у колісницю сіл і доправили його орли на таку височину, що Земля внизу як м'ячик була, а море як блюдце з водою. Оглянувся Бнаягу-Богатир на вершині, побачив гніздо Великого Орла й став до нього підбиратися.
- Хто порушує спокій моїх пташенят? - грізно запитав Великий Орел.-
Хіба ти не знаєш, що людей, яка забралася сюди, ніколи не спуститься назад?
Відповів йому Бнаягу-Богатир:
- Я посланий сюди добути шамир для будівлі Божьего Храму. Із мною вже багато траплялося чудес. Я певен, що й цього разу Всевишній мене не залишить.
- Ну, раз так - шамир у мене, - сказав Великий Орел, - але я не можу тобі його дати. Я заприсягся, що не віддам його людині.
- А що ти робиш із цим шамиром? - запитав Бнаягу.
- Я беру маленький шамир і скарбу його на голу скелю, де не ростуть ні трава, ні дерева. Через мить у скелі утворюється тріщина. Тоді я приношу сюди насіння дерев, трав і квітів, засіваю їх у ці тріщини, і скоро скеля розцвітає зеленню й квітами, - пояснив Великий Орел і відмовився віддати шамир Бнаягу-Богатиреві.
Що ж Бнаягу-Богатир тоді зробив? Коли Великий Орел полетів за їжею для своїх пташенят, Бнаягу закрив вхід у гніздо аркушем білого скла. Потім заліз на дерево й став чекати. Прилетів Великий Орел, праг погодувати своїх пташенят, так не отут-те було - вхід у гніздо склом закритий. Великий Орел негайно полетів і приніс у дзьобі шамир. Подивився Бнаягу-Богатир на шамир і побачив створення малюсіньке, розміром не більше ячмінного зернятка й сіре на вид. Великий Орел поклав шамир на поверхню скла, а Бнаягу побрав і кинув на скло маленький камінчик. Шамир підстрибнув і впав у підніжжя дерева, на якому сидів Бнаягу-Богатир. Праг Великий Орел схопити шамир, але Бнаягу-Богатир випередив його. Він зстрибнув з дерева й вихопив шамир з пазурів Орла. Та Великий Орел нічого не міг з ним поробити, тому що на пальці його було кільце з іменем Божьим.
Коли Бнаягу-Богатир спускався з гір, почався сабоний землетрус, і Бнаягу-Богатир опинився у ущелину, з усіх боків оточеному глухими скелями. Бнаягу-Богатир не розгубився, поклав на скелю чарівний шамир, скеля розкололася надвоє. Бнаягу проліз у ущелину й спустився у долину, несучи із собою шамир.
Довгий шлях довелося пройти Бнаягу-Богатиреві, поки дійшов він до Єрусалима й став перед царем Соломоном. Поклали будівельники маленький шамир на більші камені, і шамир умить розгриз їх так, як було потрібно за задумом.
Пройшов час, і виріс у Єрусалимі Храм, прекрасний у своїй досконалості й пишноті. Стіни його були з каменів більших і гарних, покритих зеленувато-блакитним мармуром. Брами його були із чистого золота. Двори й зали у Храмі просторі. Світабоники золоті, прикрашені квітами й листами, кутими із золота. Був цей Храм прекрасний кожним куточком і кожною святинею.
Та завдяки кому звели Храм? Завдяки паную Соломону, який задумав його. Завдяки майстрам, що спорудили й прикрасили його. Та завдяки Бнаягу-Героєві, що добув чарівний шамир, розміром всього з ячмінне зернятко, але за допомогою якого й побудували Храм.