Недалеко від містечка Волинци Вітебської губернії жив корчмар по імені Авром-Шмуель зі своєю бабою дружиною. Дітей у них не було, так що всі їхні турботи були про корчму. Там усе втримувалося у зразковому порядку. Великий питний зал завжди чисто прибраний, навіть маленька комора, що поруч із залом, і те блищала чистотою. Цю-Те комору й облюбував лантух. Особи його ніхто не бачив, але росту він був високого. Рівно опівночі він виходив з темної комори й прямо при людях починав бешкетувати: перекидав помийне цебро, скидав тарілки з полиць, бив склянки - словом, наносила всяка шкода й збиток. А коли хазяї заходили у комору днем, вона була порожня, хоча іншого входу у неї, крім як через питний зал, не було. А у Авром-Шмуеля був приятель м'ясник. Кликали його Залман, здоровань років сорока, хлопець не боязкого десятка. Почув він про лантуха, але не повірив, сказав, що це чиїсь фокуси й він, мол, не заспокоїться, поки не розкриє усе до кінця. Залишився він у корчмі ночувати. Послали йому у великому залі, укрили кожухом. Погасив він лампу й ліг. Не встигнув заснути, як почув чиїсь важкі кроки. Хтось щось із шумом розкидав по залу. У м'ясника прямо мороз по шкірі. Отут хтось у темряві підійшов до його постелі, зірвав з нього кожух і кинув на підлогу. М'ясник миттю підхопився й став кликати корчмаря:
- Авром-Шмуель! Дайте вогню, тягнете ціпки, подивимося, що отут діється. Прибіг корчмар із запаленою лампою. М'ясник побачив якусь довгу людську фігуру, що віддаляється у темну комору. Усе кинулися туди, але у коморі нікого не застали й тільки на підлозі побачили сліди ніг лантуха. Ці сліди були схожі на сліди лабетів величезного птаха. На інший день корчмар продав корчму білорусові, а сам з'їхав із дружиною у містечко. З тих пір лантух у корчмі не з'являвся.