Була у старого Гулахана оленяча шкіра, ще камені вогнища так рушниця. Дуже дорожив він цією спадщиною. Під шкірою спав дід, потім спав батько, камені вогнища зігрівали їх, а рушницю годувала.
Ось пішов Гулахан навесні до брата рибалити. А поки ходив туди сюди, втратився вогнища й оленячої шкіри. Уціліло у нього тільки одна рушниця, що на плечі.
Заглянув Гулахан у юрту, де злодій побував, думає: Є у мене вірна рушниця, піду з ним шукати ворога. Став ходити Гулахан по тайзі, став ходити по горах. Дивиться – дерево перецвіло й знову зазеленіло, струмки змерзнули й знову розмерзлися, а він усе ходить і ходить.
Зійшов на найвищу вершину й думає: Старі говорили, що горі тільки із за гори визирає. Треба його підкараулити.
Сидить Гулахан на високій вершині одну ніч, сидить іншу. Як думав, так і вийшло: на третю ніч здалося горе. Устав Гулахан на самий останній камінь, вище якого жодного каменю не було, і говорить про себе: Допомагайте, образа гірка й рушниця вірна, бити моє горе. Тільки вимовив, як над вершиною з'явився страшний престрашний літаючий змій. У очах у того змія вогонь, із хвоста іскри летять, голова вся сичить.
Прицілився старий Гулахан і послав у змія дві | кулі. Мерзнув у змія хвіст, захитався. Отут Гулахан згадав, як кидається на видобуток молода рись, і, стрибнувши, вцепився у зміїний хвіст. Висить на хвості Гулахан і згадує, як ведмідь збирає си лу, коли дерева гне. Став Гулахан тягти змія до землі.
Змій загибель свою учуяв, викинув з пащі оленячу шкіру, викинув камені вогнища. Гулахан зрадів й ще сабоніше початків тягти змія донизу.
Доти тяг змія Гулахан, поки новий день не народився. На зорі пригорнув він змія до землі й бив доти, поки з нього вся зміїна кров не пішла під сопку.
Хоча багато сили втратив, зате повернув своє. Та всім своїм онукам покарав Гулахан не віддавати ворогу найдорожче – рідну землю й щасливий свій будинок.