Трапилася якось на Окінаві більше лихо: налетів страшний тайфун, а за ним велика посуха прийшла. Нічого на поле не вродилося. Щодня смерть за людьми приходити стала.
Жив у ті часи на острові один старий. Дуже старим він був. Важко було старому чуже горе бачити, ось і ходив він по селу, чим міг людям допомагав: з ким жменею рису поділиться, кому свій одяг віддасть.
А голод усі ближче й ближче підступає: стали люди друг у друга останню худобин красти, а потім - і кішок з жабами так зміями вбивати.
Ось якось увечері йшов старий по лісу. "Що робити далі? Як людей від смерті врятувати?"-думає. Чує - заухала у глухомані сова.
- Не на добре сова отут розкричалася, - промурмотав старий. Підняв він голову, прислухався.- Ніяк, це нова звістка з мертвого царства. Усюди, усюди смерть! Сгинь! Сгинь!
Пішов старий далі. Ось уже зовсім темно стало. Раптом бачить - іде йому назустріч по плаю незнайомець. На плечі труна тягне, а у руці мотику несе. Привітався з ним старий і говорить:
- Дуже я, ушанований, твоєму горю співчуваю! Скажи мені, хто ж у твоєму будинку вмер?
Зупинився незнайомець, зітхнув важко, а потім і говорить:
- Спасибі тобі, дідусь, на доброму слові. Панотець мій помер, так немає у мене грошей, щоб похорон улаштувати. Ось і розв'язав я у ліс піти так там панотця й поховати. Перед людьми совісно, тому вночі-те й відправився.
Сказав так незнайомець і ще глибше у свої чорні одяги особу сховав.
- Не впоратися тобі одному, - відгукнувся старий, - давай пособлю! Пішли вони далі разом.
- Давай твого панотця у гайку поховаємо, - запропонував старий.
- Що ж, - погодився незнайомець, - місце отут гарне, тихе, та й вид звідси гарний відкривається.
Стали вони по черзі землю копати.
- Дідусь, - говорить раптом незнайомець, - упустив я у темряві ароматичні палички. Отут у двох кроках усього. Помолися поки за панотця мого, а я миттю повернуся.
- Добре, - погодився старий, - я поки помолюся, а ти йди.
Пішов незнайомець і пропав. Чекав його старий, чекав. Уже й ранок настав, а незнайомця досі немає.
- Як же можна першому зустрічному така справа довіряти?- дивувався старий.- Видне, не повернеться назад цей син. Треба б хоч подивитися, за кого я всю ніч Будді молився.
Підійшов старий до труни, відкрив кришку, а там... купи золотих монет! Зрозумів тоді старий, що був те не проста людина, а саме божество. Так воно старого за доброту обдарило.
Повернувся старий у село й золото меж усіма нарівно поділив. Стали люди багатими - не треба їм більше було худоба у сусідів красти так звірів убивати.
Часто потім у селі історію цю розповідали й завжди труна той шанобливо "рятівником від смерті" величали.