Неприкаяні душі померлих грішників, примари, демони та інші пекельні тварини не завжди чекають темряви й непогоди, щоб, вийшовши з вогненних безодень пекла, бродити по землі…
Жан де Баран і Кристоф Овчар вибирали для прогулянок ясні ночі, коли світила місяць і весь небозвід був посипаний яскравими зірками. Саме тоді були у Серниа ці пастухи-фантоми на чолі своїх диявольських черід. Жителі гірських сіл часто бачили у темному небі разючу картину. Прямо по повітрю бігли два обійняті полум'ям людини, і за кожним з них поспішала незліченна безліч кіз, овець і баранів, що бекають такими дивними, такими мертвотними голосами, що у кожного, кому довелося їх почути, від страху застигала у жилах кров.
Перший з них, Жан де Баран, ішов з Мон де Крезю, через скелі, прірви, ліси й пасовища до Биффексу, Берра й Гро-Шомио, виючи жалібним голосом:
- Кому ж мені віддати ягнят і ягничок, що народилися у череді? Кому ж мені їх віддати?
Інший, Кристоф Овчар, спускався з вершин Гро-Брану. Обгинаючи гребені гірських хребтів Морво, Патральон, Бремингард, Баллиза, Ленц і Шиа, вогненною смугою летів він назустріч першому, теж запекло кричачи:
- Кому я повинен віддати ягнят і ягничок? Кому мені їх віддати?
Дві череди незмінно зустрічалися над пасовищами, розташованими на околицях Гро-Шомио. Там вони зупинялися й вибудовувалися у бойовому порядку, як дві величезні армії.
Обоє полководця бігали, метушилися, кричали, віддавали наказу й подбадривали своїх солдатів. Подібно воїнам колишніх часів, вони обмінювалися взаємними образами й провокували один одного на настання.
- Іди ж сюди, грізний злодій овець і баранів, – кричав Кристоф. - Іди-но подивися, не чи дам я тобі фору у цій справі, не чи краще я тебе! Жалюгідний французишко із Серниа! Жени ж сюди своїх незначних цапенят і ягнят!
- Заткнися, стариган з Куцеру, – ответствовал Жан, – твої кози й вівці - просто шкіра так кістки! Сьогодні ти залишишся один однісінькийзі своїми поганими собаками. Стенаючи й виття, ви будете вічно носитися над пасовищами, скелями й прірвами. Наблизься, я розіб'ю твою череду, і так уже напівживе від голоду.
Та тоді зав'язується жахлива битва. Череда Кристофа кидається на череду Жана. Кози, вівці, барани зустрічаються рогами й б'ються, як дикі звірі. Лементи й лайка полководців, бекання тварин, завивання псів луною розносяться по всій долині… Дивовижні бої примарних військ звичайно затягалися до ранку. Вороги розходилися лише після того, як лунав перший лемент півня. Але бувало, що й на наступну ніч вони зустрічалися, щоб продовжити війну.
Жан де Баран і Кристоф Овчар наводили страх на всі без винятку жителів Серниа. При їхнім наближенні огорожі, кущі й дерева самі собою починали горіти. Трава роками не росла у тому місці, де билися диявольські полки. Мирні череди, зачувши погань, кидалися врозсип і тікали на далекі пасовища. Пастухи, навіть самі сміливі й рішучі, у жаху ховалися по будинках і воліли не висувати ніс на вулицю до завершення чергової сутички примар. А дружини проливали горючі сльози й благали чоловіків нізащо у житті не красти чужа худоба.
Уже багато десятиліть тяглися страшні битви Жана де Барана й Кристофа Вівчаря, коли кілька ченців картезіанського ордена, розв'язали влаштуватися у Серниа – хмурому краї, де ростуть величезні ялини й часті гірські обвали.
Одного разу вночі картезианци ретельно молилися, зібравшись навколо високого дерева, на галузях якого висіли світабоники й дзвін для майбутньої обителі. Раптом через гірські вершини здалися примарні череди. Прямо по повітрю йшли вони ченців, що убік моляться. Вибудувавшись у бойовому порядку прямо над їхніми головами, пекельні створення ринулися один на одного. Розкривши роти від подиву, святі батьки дивилися на побоїще, слухали бекання тварин і лайка пастухів. Вони прибутки з далеких країв, де й слихом не слихивали про подібні богомерзких спектаклях.
Спочатку ченці не знали, що ж їм робити – забратися по доброму із цих проклятих місць або ж спробувати припинити бісівські забави. Батько Митчи – добрий, розумний і благочестивий священик, а також брат Викториан, відважна людина, яка у минулому був солдатом і не боявся ніяких випробувань, прагли кинутися на ворога. Але молоді послушники, ледве не ридаючи, стали благати товаришів стримати запал і не залучати до себе уваги диявольських створень.
Зрештою, батько Митчи, як самий старший, виніс рішення: слід спробувати втихомирити злих парфумів, але спочатку – довідатися, яка їхня природа, і з'ясувати, якою зброєю їх можна побороти.
Наступного дня картезианци зібрали жителів околишніх сіл і докладно їх розпитали про бої примарних черід. Ось що вони довідалися.
Багато років тому у Серниа відбувалися дуже дивні речі. То тут, то там у чередах, охоронюваних добропорядними пастухами, якимось незбагненним чином пропадали вівці, кози й інша дрібна худоба. Мешканці Ла Роша, Шармі, Бельгарда, Монтевра, Мотелона й інших сіл були стривожені усе до єдиного, тому що, незважаючи на вжиті заходи, ніхто не міг викрити злодіїв. Негідники, яким, видалося, допомагав сам диявол, продовжували вести тварин прямо з-під носа у пабоних пастухів. Та тільки у двох людей ніколи нічого не пропадало. Це були савояр по імені Жан де Баран і його приятель Кристоф Овчар, родом зі швейцарського містечка Куцеру. Протягом багатьох лет вони бродили зі своїми чередами по лугах і долинам і добиралися іноді до найвищих гірських пасовищ. Вівці й кози ішли за ними слухняно й віддано, як собаки. Приємно було подивитися!
Якось раз, прекрасною зоряною ніччю старий мисливець із Серниа по імені Пьер пробирався по дрімучому лісу. Він мав намір підстрелити на світанку парочку глухарей і дійшов до опушки, близько якої водилася неабияка безліч цих птахів. Пьер причаївся під деревом і став прислухатися до звуків нічного лісу. Спочатку він чув тільки шелест листів, так дзюркіт річки Жавро, що тече у підніжжя високої гори. Але раптом уводити, увести до ладу нього донеслися дзенькіт дзвіночків, бекання овець і вигуки пастуха. «Хто це переганяє череда у нічну пору?» – думав Пьер, напружено вдивляючись у темряву. Незабаром він побачив, як з обкутаної туманом лощини вийшов савояр Жан. Він кричав:
- За мною, за мною!
Та на заклик його поспішали барани, вівці, кози. Та було щось дивне у поведінці тварин. Видалося, їх тягла за пастухом якась непереборна сила… Видалося, вони зачаровані. Придивившись уважніше, мисливець зі здивуванням зрозумів, що худоба цей зовсім не із черід Серниа.
Запідозривши негарне, Пьер розв'язав простежити, куди ж жене Жан цих тварин. Пропустивши череду вперед, він став крастися слідом за ним. Найбільше старий боявся, що його учуют собаки Жана.
Жан де Баран тримав шлях убік Гро-Шомио, туди, де піднімалися неприступні гори, обкутані сірими хмарами, і дико вив у ущелинах холодний вітер. Добравшись до якогось пасовища, поросшего дрібною конюшиною, Жан зупинився. Тварини збилися у купу. Пастух мовчачи вдивлявся у мрячну далечінь. Пьер сховався за більшим каменем і з нетерпінням очікував розвитку подій. Він догадувався, що скоро щось повинне відбутися. Та точно - на протилежній стороні пасовища раптом з'явилася ще одна череда кіз так баранів, а вів його не хто інший, як Кристоф з Куцеру. Обоє пастуха радісно вітали один одного, і мисливець почув наступну розмови:
- Ну що, чи гарний улов?
- Відмінний! А у тебе?
- Краще не буває! Тварини збігалися з усіх боків! Углядівши мене, навіть ягнята й цапенята залишали череди. Вони бігли за мною слухняно, весело й жваве. Що й говорити, великий хазяїн непогано нам допомагає!
При цих словах земля раптом затремтіла, зі скель посипалися камені й чийсь дивний металевий голос вимовив:
- Ви за мною підете не весело, не жваве… Не зараз… але скоро… після смерті!
Звідкись пішов жахливий захід сірі, і бідний мисливець, який, скорчившись, сидів за каменем, із труднощами стримував кашель.
Через якийсь час до Жана й Кристофу підійшла якась людина. Зважаючи на усе, він звичайно скуповував у них крадена худоба. Поторгувавшись небагато, незнайомець вручив пастухам туго набитий гаманець, і кудись погнав череди, що бекають. Жан і Кристоф залишилися одні. Та отут розгорівся між ними люта суперечка. Вони ніяк не могли поділити отримані гроші. Пастухи прийнялися ображати один одного й обвинувачувати у всіляких злодіяннях. Пьер з жахом довідався, що ці люди винні не тільки у крадіжках худоби, які не давали спокою добрим людям протягом останніх тридцяти років. На них совісті були також грабежі, підпали, огидне чаклунство, убивства й багато інші злочини. Сперечання Жана й Кристофа перейшли у бійку. Зчепившись, негідники покотилися по сирій землі. Ричачи й виття, вони нещадно тузили один одного кулаками, і вже збиралися узятися за ножі, як раптом відбулося щось разюче. У темряві блиснули дві яскраві блискавки, і відразу пролунали два лементи. Щось гримнуло у небі, а потім усе затихло.
Старий мисливець зрозумів, що відбулося нещастя. Вискочивши зі свого вкриття, він побіг на поле бою. Занадто пізно! Він уже нічим не міг допомогти пастухам, що повздорившим. На землі були простягнено два обвуглені тіла. А над землею займався ранок…
Коли Пьер прибіг у Серниа й, зібравши людей, повідав їм про страшні події, мимовільним свідком яких він став у цю ніч, йому спочатку ніхто не повірив. Але у очах мисливця був такий непідроблений жах, що деякі чоловіки Усе-таки розв'язали піднятися у гори й подивитися, що ж відбулося на далекому пасовищі.
Вони прийшли на поросший білою конюшиною луг, і побачили, що у одному місці трава була випалена й залита кров'ю, а земля стала тверда, як черепиця. Але трупи зникли…
Увечері того ж дня, коли сонце зайшло й згустилися сутінки, у небі почувся якийсь шум, і над гірськими вершинами раптом здалися дивні світні плями, які з різних сторін неслися до Серниа. У міру наближення вони ухвалювали людські обриси, і вже через кілька хвилин люди зі здивуванням побачили двох примар, що біжать по повітрю. Це був Жан! Це був Кристоф! Обоє пастуха були обійняті полум'ям і голосно кричали, а за ними поспішали незліченні полчища овець, кіз і баранів, що бекають якимись диявольськими голосами.
Жан де Баран і Кристоф Овчар зійшлися над пасовищами Гро-Шомио, саме там, де вони напередодні продали украдених тварин, побилися й минулого вбито двома блискавками. Примари вибудували свої череди у бойовому порядку, і дві армії ринулися у бій. Жахливий бій тривав до ранку, і всю ніч люди губами, що німіють від страху, шепотіли молитви. Але ось над горами зайнялося світло, і при першому ж лементі півня фантоми зникли.
З тих самих пор протягом багатьох лет примари злочинних пастухів у супроводі пекельних тварин час від часу з'являлися у Серниа, незмінно вибираючи для своїх прогулянок ясні ночі, коли світил місяць і зіркам не було числа. Зелені пасовища, над якими відбувалися побоїща, ставали випаленою пустищем, і ні люди, ні звірі не насмілювалися навіть наблизитися до них. Жителі Серниа безупинно молилися про те, щоб душі Жана де Барана й Кристофа Вівчаря знайшли, нарешті, вічний спокій, але, видне, пастухи дуже грішили при житті, і Господь від них відвернувся. Вони потрапили у пазурі сатани, який допомагав їм творити зло й тепер став їхнім повновладним хазяїном.
Картезианци були чимало здивовані оповіданням жителів Серниа. Будучи людьми милосердними, вони відчули не стільки відраза, скільки жалість до неприкаяних душ грішників. Ченці розуміли, що Жан і Кристоф виходять на землю не тільки для того, щоб лякати добрих християн, що, можливо, вони чогось чекають, чогось шукають, і у всім, що відбувається є вищий зміст.
Батько Митчи й відважний брат Викториан розв'язали будь-що-будь покласти кінець війні примар.
Наступного дня ченці вже карабкались по крутих схилах – туди, наверх, до випалених пасовищ Гро-Шомио. У руках вони тримали стародавні ціпки, що побували із прочанами колишніх часів у багатьох святих місцях – і у Римі, і у Єрусалимі. З їхніх поясів звисали довгі чіткі, а у кишенях подзвяківали склянки зі святою водою. Обоє напівголосно читали Євангеліє від Іоанна.
Добравшись до пасовища, над яким билися напередодні Жан де Баран і Кристоф Овчар, картезианци опустилися на коліна й продовжили свої молитви. Сонце хилилося до заходу. Стало холодніти. Дунув вітер. Трава покрилася росою.
Настала ніч. Батько Митчи й брат Викториан раптом відчули сабоний страх. Зібравши всю свою мужність, вони голосно запекли псалми. Раптом у небі стало начебто світліше й почувся наростаючий шум. Здалися ворожі орди! Вони йшли прямо до ченців.
- Допоможи нам, святий Бруно! - викликнули брати й стали читати «Отче наш».
Углядівши незваних гостей, Жан і Кристоф вибухнули прокляттями. Вторячи пастухам, диявольські тварини мекнули жахливими голосами. З дикою швидкістю погань понеслася до людей. Корячись вказівкам своїх проводирів, кози, вівці й барани вибудувалися навколо батька Митчи й брата Викториана. Вилучивши рога, вони ричали й хрипіли, їхні порожні очниці метали холодні іскри. Видалося, вони чекали тільки сигналу, щоб кинутися на картезианцев. Звідкись через хмари раптом вискочили пекельні собаки Жана й Кристофа. Прямо над головами ченців вони вибухнули гуркітливим гавкотом.
Брат Викториан раптом усвідомив, що від жаху починає забувати слова молитви. Його думки плуталися, і у голову чомусь лізли казки улюбленої, давно вже покійної, бабусі. Брат Викториан згадав, що вона проказувала, начебто відгородити від нечистої сили може намальоване коло. Тремтячою рукою він побрав свій ціпок і провів по землі навколо себе й батька Митчи чортові. При цьому він поспішно читав Євангеліє.
Деякі тварини, розсерджені діями брата Викториана, кинулися вперед, але відразу вдарилися рогами об вирослу на їхньому шляху невидиму перешкоду. Сказу обох пастухів не було межі.
- Якого чорта ви прийшли сюди, зухвалі ченці? Хіба мало нам страждань? Ви прагнете зробити нам ще болючіше? - закричали вони.
- Блиск від вашого одягу ріже мої очі! Ви не даєте мені помститися зрадникові! Я вас задушу! - завивав Кристоф Овчар, розмахуючи закривавленим ножем. Його спалювала злість, він бажав скоріше кинутися у бій.
- Хіба стариган настоятель благословив вас заважати нам битися? - вопрошал Жан де Баран. - Ви ослухалися пріора, і він буде дуже незадоволений. Убирайтеся звідси, або вмрете!
Примарні пастухи намагалися перейти за лінію кола, але у них нічого не виходило, і вони люто били у невидиму стіну руками й ногами.
- Що вам тут потрібно, люди, що харчуються травою? Адже ви не їсте баранини! Яке вам справа до того, що ми крали дурних овець? Ви зайняли наше місце. Це пасовище наше! Ми тут воюємо! Ви будете розтоптані й розірвані. Смерть зрадникові! Смерть зрадникові!
Із цими страшними словами супротивники кинулися один на одного й зчепилися у лютій сутичці. Козла, кози, вівці й барани теж ринулися у бій. Вони лягались, буцалися, кусалися й з такою силою зустрічалися рогами, що цілі снопи іскор летіли з неба на землю. Собаки злобливо гризлися між собою, не забуваючи при цьому гавкати й на ченців. Брата Викториана найбільше вразило, що бридкі пси іноді ухвалювалися лаятися на чистій німецькій мові. Стояв дивовижний шум, повітря поступово розжарювалося, і вже спалахнули дерева навколо риси, що обгороджувала батька Митчи й брата Викториана від погані. Жах, що діялося! Ченці читали Євангеліє, співали псалми, окропляли святою водою землю навколо себе, і ворожі сили ніяк не могли до них добратися, незважаючи на те, що кілька раз атакували лінію кола.
Але ось настав ранок і задзвонили дзвони у сільських каплицях. Пекельні армії відразу перервали побоїще. З виттям і ревінням понеслися вони по небу до гірських вершин і через мить зникли. Батько Митчи й брат Викториан стояли на маленькій ділянці зеленої трави. Навколо них догоряла земля й жевріли вугілля спалених дерев. Похитуючись від утоми, ченці стали спускатися з гори. Вони не змогли побороти примар, але були задоволені вже тим, що самі залишилися живі-здорові.
Першим, кого зустріли внизу батько Митчи й брат Викториан, був батько настоятель. Почувши про, що діються у долині неподобствах, він самоособисто з'явився туди на чолі цілої сотні священнослужителів, щоб усім миром помолитися за грішні душі Жана де Барана й Кристофа Вівчаря. Може бути, тоді вони знайдуть спокій і перестануть тривожити добрих християн?
Протягом дев'яти днів священики, ченці, послушники й сільські жителі постилися й молилися. Темним силам це, звичайно ж, довелося не за смаком. Щоночі над Серниа небо тремтіло від диявольських побоїщ, які ставали всі зліше, усі ужаснее. Нарешті, на заході дев'ятого дня, старенький батько настоятель разом зі своїм ризничим, добрим і набожним юнаком, пішли на пасовища Гро-Шомио. Там, серед паруючих дерев і чорних каменів, вони стали чекати настання темряви. Батько настоятель не боявся вихідців з пекла, адже у нього у руках була могутня зброя – мощі великого святого й сулія з водою, освяченої єпископом у свято святого Бруно.
Коли прокляті Жан і Кристоф зі своїми чередами з'явилися на пасовища Гро-Шомио, їхнім очам стала знайома й нестерпна картина: два ченці молитви, що ретельно читають. Завивши від злості, погань кинулася до, що моляться й зімкнулася над їхніми головами щільним кільцем. Козла й барани нахилили рогаті голів. Собаки ощирилися. Пастухи готувалися дати сигнал до атаки…
Батько настоятель оглянув ясним поглядом бісівське військо. Він прекрасно знав, що темним силам подвластен лише той, хто боїться, а у його серце не було страху. Доручивши себе святому Михайлу, святому Іоанну, святому Бруно, святому Антонію Великому й іншим свят, що посоромили диявола, батько настоятель зробив хрест і щось тихо сказав пастухам і тваринам. Та отут трапилося чудо: Жан де Баран і Кристоф Овчар разом зі своїми собаками, козлами й козами, баранами й вівцями, цапенятами і ягнятами зникли у мить ока.
Усю ніч старий і юнак підносили хвали Господь Богу, а на світанку вони пішли назад у Серниа. Сходило сонце. Лугу й лісу були залиті золотим і рожевим світлом.
Унизу, у підніжжя гори, ціла юрба народу із занепокоєнням очікувала тих, хто пішов на страшне пасовище. Та ось, з почуттям великого полегшення, люди побачили, як по крутій плаю спускається старий настоятель, опираючись на плече ризничего, який весело махав усім рукою.
Нікому не ведене, що саме сказав батько настоятель вихідцям з пекла - там, на обвугленому пасовищі Гро-Шомио. Але напевно відомо, що з тієї достопам'ятної ночі примари Жана де Барана й Кристофа Вівчаря ніколи вже не з'являлися у небі над землею Серниа.