Засновником міста Фрибура вважається Церингський герцог Бертольд IV, який заклав його до 1179 року. По смерті Церингских Герцогів, прийняв це місто у своє й Імперське защищение у 1219 році Імператор Фрідріх II, по смерті якого віддався він під заступництво спершу Кибургському графові у Бургдорфе, а потім на деяких умовах Габсбурзьким графам, у такий спосіб і Австрійському будинку, якому він і пребув вірний, виявивши безліч корисних послуг до 1450 року, у якому віддався він Савойському герцогові Людвігу, залишивши при собі свої права й вільності; якого сина Амадея IX удова й опікунка сина свого Филиберта відмовилася у 1477 році з бажання Савойского парламенту від права на це місто, яке, одержавши у такий спосіб доконану вільність, у 1481 році прийнятий у вічний Швейцарський сполучник.
Герб славного міста Фрибура – розділений надвоє щит, якого верхня половина чорна, а нижня біла. Деякі вважаються, що ці кольори символізують фарбування плямистих, чорно-білих корів кантону Фрибур. Чим же фрибурські корови заслужили таку честь? Адже вони набагато лінивіше своїх бернських біло-палевих сестер, додаванням досить грубі й по красі безсумнівно уступають рудим корівкам Валлиса. Але у них є величезна перевага перед усіма коровами на світі. Саме з їхнього молока робиться знаменитий грюйерський сир!
Черно-пегие фрибурські корови мирно пасуться на зелених альпійських схилах, повільно жують соковиту траву й задумливо дивляться вдалину. Ці милі тварини відрізняються незвичайною дружелюбністю. Углядівши подорожанина, що бреде по крутій плаю, вони поспішають до нього назустріч, щоб познайомитися. Дзвіночки на їхніх могутніх шиях дзенькають на всі лади, і для сільських жителів краще музики не буває. Уночі туман піднімається від землі, що нагрівся за день, він повільно огортає ліс, луги, пагорби й лощини, і корови, смутно зітхаючи, зникають у таємничому білому покривалі. Їхнім не видне, але всюди чутний тихий і ніжний дзенькіт. Що й говорити, фрибурські корови гідні того, щоб герб стародавнього міста відбивав кольори їх величних боків! Але існує й інше пояснення, звідки чорний і білий кольори узялися у гербі Фрибура. Ось що говорить легенда.
Справа була у дванадцятому столітті. У дикій місцевості, називаної Юхтланд, що значить «пустеля», стояв величезний замок зі звідним мостом, оточений глибокими ровами. У ньому жив герцог Церингенський Бертольд IV. Одного разу герцог зі своїми друзями відправився на полювання. Переслідуючи швидконогого оленя, він відділився від звиті й незабаром заблудився у дрімучому лісі. Сонце зайшло, на землю спустилася ніч. Піднявся вітер. Став накрапати дощ. У темряві Бертольд ніяк не міг знайти дорогу до замка. Він уже приготувався заночувати прямо на землі, у постелі з мокрих листів, як раптом серед дерев мигнув вогник.
Спотикаючись про коріння вікових ялин і проклинаючи чіпкий колючий чагарник, який усе норовив схопити за чоботи або порвати одяг, герцог пішов на світло. Незабаром він добрався до маленької хатини на узліссі лісу. Бертольд постукав у двері. Йому відкрив невисокий бородатий чоловік. Молода жінка й кілька замурзаного дітлаха вийшли у сіни й із цікавістю вп'ялися на незнайомця. Хазяїном хатини був вугляр, на його ремесло вказував не тільки колір дитячих осіб, але й більші мішки з вугіллям, що валялися на підлозі. Вугляр і його дружина радо прийняли незнайомця, посадили у вогню й нагодували хлібом і сиром. Ці люди не довідалися у брудній і втомленій людині герцога Церингена, адже відправляючись на полювання, він не надяг ні броні, ні плаща, підбитого горностаєм, ні парадного камзола з вишивкою. А герцог, боячись збентежити бідняків, розв'язав не розкривати, хто він такий насправді. Він з насолодою грівся у вогнища й скаржився на погану погоду. Дружина вугляра приготувала гостеві постіль. Втомлений мисливець зручно влаштувався на скромному ложі. Через кілька хвилин він уже спав богатирським сном.
Наступного дня, коли герцог Церинген прокинувся, у будинку нікого не було. Очевидно, вугляр і його дружина відправилися по своїх справах, прихопивши із собою дітей. Бертольд вийшов з хатини. Ранок був чудове! У синьому небі яскраво світило сонце. Свіже, прохолодне повітря було напоєно заходами трав і лугових квітів. Дул вітер, дерева шуміли й качали гілками, начебто вітаючи герцога. Удалині Бертольд побачив свій замок, побудований на високій скелі. Навколо величезної вежі цього величного спорудження носилися швидкі ластівки.
Герцог, споглядаючи чудесну нортину, що розвернувся перед його очима, подумав: «А не побудувати чи навколо замка місто? Пускай він буде вільним, багатим і могутнім, а його жителі – щасливими!» Уже давно Бертольд IV мріяв звести твердиню, яка допомогла б йому тримати у вузді сотню заколотних бургундських баронів, так усе не знаходив для цього гідного місця.
Тільки який прапор дати майбутньому місту?
Бертольд задумався й вилучив голову. У неуважності він подивився на свій костюм і голосно розреготався, тому що ліва сторона його одягу була білої, а права – чорної. Справа у тому, що дружина вугляра не придумала нічого краще, як улаштувати гостеві ложі на двох більших мішках, один з яких був наповнений борошном, а іншої – вугіллям. Ось чому вбрання герцога придбало такий дивний вид.
- Вирішене! - сказав Бертольд, – кольору постелі вугляра й будуть квітами мого міста.
Герцог Церинген здійснив свій план. У 1178 році він заклав місто, назвавши його Фрайбург, що німецькою мовою означає «вільне місто». Прапора й гербу Фрибура (так ім'я цього міста звучить по-французькому) Бертольд IV дав кольору – чорний і білий, на згадку про ніч, проведену у хатині бідняка.