Давним-давно у Британії жила одна багата людина, і був у нього син по імені Светоний. Батько дуже праг, щоб спадкоємець його отримав гарну освіту, і одного чудового дня відправив він юнака у освічений Рим пізнавати науки й мистецтва. У Римі тоді правил імператор Клавдій, який любив роздавати права римського громадянства талановитим провінціалам. Завдяки своєму старанню й розуму Светоний придбав у Римі могутніх заступників. Вони-Те й представили його божественному імператорові. Молодий іноземець - гарний, утворений, із прекрасним почуттям гумору - сподобався Клавдію. Юнакові був запропонований високий пост при дворі. Усе говорило про те, що незабаром цей щасливчик стане знатним римлянином. Але нічого подібного не трапилося…
Одного разу Светоний вертався з веселого бенкету додому. Сходило сонце, починався новий неспокійний день. Ляскали двері, гавкали собаки, квоктали кури, лунали пронизливі голоси дрібних торговців, кухарів, підмітальників, злиденних і жебраків. Парубок, стомлений нічними веселощами, мріяв скоріше добратися до будинку, закрити приміцно всі вікна й улягтися спати.
Раптом на шляху, що похитується від вина Светония виявився бідно одягнений старий. Не встигнувши посторонитися, він ненароком зіштовхнувся з юнаків, і той, розлютившись, грубо його вилаяв. Старий у відповідь посміхнувся й сказав:
- Мир тобі, добра людина!
Светоний відчув каяття совісті. Він попросив прощення у незнайомця й став його розпитувати про життя. Виявилося, що бідняк, що відповідає на образи й лайки добрими побажаннями, - християнин, послідовник апостола Петра. Светоний давно вже праг познайомитися зі знаменитим учнем Ісуса Христа, і зараз йому несподіваним образом представилася така можливість. Він попросив християнина відвести його до свого пастиря.
Апостол Петро відкрив очі Светонию на багато чого… Молодий британець зрозумів, що колишнє життя його з бенкетами, забавами, мріями про славу й багатство була порожній і безглуздою. Він розв'язав піти від мирської суєти, присвятивши себе служінню Господу. Светоний хрестився й одержав нове ім'я – Беат.
Беат став жити у християнській громаді. Він дуже змінився. Хто з колишніх друзів довідався б у цій худій, бородатій, мовчазній і скромній людині марнолюбного й витонченого улюбленця патриціїв?
Одного разу Беат задумав відправитися у далекі країни, щоб проповідувати Слово Божие. Апостол Петро порадив йому піти до гельветам, які жили у альпійських горах і поклонялися похмурим і кровожерливим богам, що персоніфікували сили природи.
Довгий шлях проробив Беат. Із прекрасної країни із зеленими пагорбами, спокійними ріками, виноградниками й маслиновими гаями він прийшов у дикий край, де нагромаджувалися сірі скелі, гірські вершини були покриті снігом, потоки крижаної води зривалися з уступів і з гуркотом обрушувалися на землю.
Гельвети привітно зустріли втомленого подорожанина. Із властивим ним великодушністю вони запропонували йому пожити серед них, дали теплий одяг, їжу й дах. Але як тільки Беат став розповідати язичникам про Пресвятий Трійці, про Сина Божием і про ангелів небесних, як тільки він запропонував їм хреститися й прийняти заповіді Христови, відношення горців до гостя перемінилося. Жителі Альп боялися своїх богів. Їхні жерці, друїди, тільки й думали про те, як би не прогнівати могутніх кумирів. Щодня вони приносили їм жертви. У священних дубових гаях перед ідолами часом проливалася навіть людська кров. Побачивши, що Беат повстає проти стародавніх владик вогню, води, землі й повітря, гельвети злякалися не на жарт. Вони розв'язали, що, мстиві парфуми зруйнують блискавками їх житла або ж нашлють на домашня худоба яку-небудь хворобу, якщо прибульцеві буде дозволено проповідувати нову віру. Та гельвети прогнали християнина.
- Ще раз наблизишся до наших селищ, будеш відразу вбитий! - сказали вони йому.
Беат брів по берегу озера Тун, оточеного високими скелями. Було дуже холодно. Розігралася хуртовина. Дул пронизливий вітер, сніг зліпив ока й не давав зітхнути. Смерть загрожувала у цій крижаній пустелі бездомній людині. Однак Беат не зневірявся. Опираючись на ціпок, він ішов уперед і співав:
Господь – світло мій і порятунок моє: кого мені боятися?
Господь – міцність життя моєї: кого мені страшити?
Незабаром Беат помітив у засніженій скелі широку тріщину. Сподіваючись укритися від непогоди серед каменів, Беат прослизнув у неї й зненацька виявився у великій печері.
- Слава Богу! Я врятований! - сказав він і ліг на сухий пісок.
Беат дивився на кам'яні зводи свого притулку, на вигадливі сталактити, які грузно нависали над головами, і слухав завивання вітру.
- Господи, що ж мені робити? Як далі жити? Повернутися у Рим, залишитися тут або йти куди ока дивляться? - бурмотав Беат.
Його очі сліпалися, і ось уже сон теплою хвилею дібрався до нього, як раптово у глибині печери почувся якийсь дивний шум… Беат схопився на ноги й пригорнувся спиною до стіни. Він побачив, як у темряві раптом запалилися два вогні й з'явилися обриси величезного тіла. Запахло чимсь бридким, пролунало дике ревіння, і через мить перед здивованим Беатом з'явився теперішній дракони! Дракон був покритий блискучою лускою, на спині у нього були більші перетинчасті крила, а на лабетах грізні пазурі. Червоні очі його метали іскри, з пащі виривався вогненний подих. Споконвіків дракон господарював у цій печері. Ніхто зі смертних не насмілювався переступити її поріг, і тепер розлютоване чудовисько намірилося розірвати на частині й зжерти незваного гостя.
Беат зі смутком подивився на звіра й сказав йому:
- Братик дракон, поступися мені свою печеру! Люди женуть мене й мені ніде укритися від вітру й снігу!
Та отут трапилося чудо. Страшний дракон улігся у ніг Беата й згорнувся довкола нього блискаючим теплим кільцем.
Беат став жити у драконовій печері. Поки була зима, новий друг добував йому у озерних глибинах смачну рибу. А з настанням весни, коли Беат уже сам смог знаходити собі їжу, дракон покинув його. Він пішов на дно Туна, і з тих пір ця чудова істота ніхто не зустрічав.
Жителі сіл, розташованих навколо озера, відразу помітили, що дракон зник. Гельвети вважали дракона прадавнім божеством, владикою Туна й прилягаючих до нього земель, і всіляко намагалися його піддобрити. Вони дозволяли йому красти їхня домашня худоба й нерідко самі приводили до його печери овець і корів, яких ненажерливе чудовисько відразу заковтувало цілком.
- Хто ж прогнав дракона? - запитували один одного рибалки й пастухи, здивовано потискуючи плечима.
Якось раз, ясним сонячним днем, маленький син рибалки пробрався до печери дракона й із цікавістю туди заглянув. Страшної крилатої істоти там не було й у спомині, а замість нього на піску сидів бородатий чоловік, який ласкаво посміхнувся хлопчикові й дав йому вирізаний з дерева хрестик. Син рибалки повернувся у село й усім розповів про побачений. Люди відразу догадалися, що у лігвищі дракона живе Беат, християнин, який проповідував їм нову віру. Нерозумні гельвети подумали, що прибулець погубив дракона, щоб самому стати хазяїном озера. У страху вони розв'язали піти до нього на уклін, просити милості, але зненацька на їхню худобу напала дивна хвороба, а над землею пронеслася бура, що зруйнувала безліч будинків. Та тоді друїди сказали:
- Парфуми розгнівані тим, що Беат зайняв місце дракона, і тепер вони жадають мести!
Язичники намірилися вбити Беата. Але як убити великого воїна, який зміг побороти самого дракона? У похід проти Беата зібралася ціла армія. Гельвети, озброївшись мечами, списами, луками й сокирами, сіли у човни й поплили по озеру до драконової печери.
Беат сидів на березі Туна. Він дивився, як весело біжать хмари по синьому небу, як танцюють на воді сонячні відблиски, як ясно відбиваються у її дзеркальній гладі скелі й дерева, і дякував Добродії Бога за те, що Він створив мир таким гарним. Але набігли хмари, став накрапати дощ. Подув сабоний вітер, і раптом, звідки не візьмися, удалині здалася безліч більших і маленьких човнів, які плили прямо до того місця, де перебував притулок нашого пустельника. Беат устав.
Углядівши християнина, гельвети гнівно закричали. Ворожа флотилія швидко наближалася до берега. Десятки сабоних рук підняли луки, натягнули тятиви, і смертоносні стріли полетіли убік самотньо вартого людини.
- За що ви прагнете вбити мене? Хіба я зробив вам що-небудь дурне? - вопрошал Беат язичників, але ті, не чуючи нічого, крім власних криків, продовжували стріляти у нього й ось уже дістали свої мечі, палко бажаючи порубати на шматки його тіло. Беат дивився на перекручені злістю особи язичників. Як йому хотілося, щоб вони перестали його боятися й ненавидіти!
- Заспокойтеся й вислухайте мене! Я не ворог. Я приніс добру звістку! - кричав він гельветам, але вони не обертали на його слова ніякої уваги.
Тим часом стало швидко темніти, трахнув грім, на поверхні озера з'явилися хвилі. Але гроза, що навіть насувається, не могла зупинити розлютованих язичників. Смерть знову загрожувала Беату на березі озера Тун. Однак пустельник був спокійний. Він вірив, що Господь знову позбавить його від загибелі.
- Якщо будуть наступати на мене лиходії, супротивники й вороги мої, щоб пожерти плоть мою, те вони самі претикнуться й упадуть. Якщо ополчиться проти мене полк, не убоится серце моє; якщо повстане на мене війна, і тоді буду сподіватися, – тихо говорив Беат.
Раптом у чорному небі спалахнула яскрава блискавка, і у ту ж хвилину поверхня озера між берегом і човнами гельветов перетворилася у вогненну завісу. Вода горіла! Язичники у жаху закричали. Вони розв'язали, що це Беат підпалив Тун, і тепер благали його зглянутися над ними й погасити страшна пожежа. Беат і сам був здивований. Він чекав чуда, але вуж ніяк не припускав, що воно буде настільки дивним. Беат прийнявся ретельно молитися, щоб згас вогонь. Через кілька хвилин мови полум'я опустилися й потім зникли.
Гельвети стали дякувати християнинові за те, що він позбавив їх від страшної загибелі. Вони просили у Беата прощення й обіцяли, що ніколи більше проти нього не підуть. Нарешті Беат зміг розповісти їм про Рятівника. Прямо на березі озера Тун він почав проповідувати гельветам Слово Божие й учити їх жити у світі й любові.
Деякі вчені затверджують, що у той знаменний день поверхня Туна загорілася не від якогось втручання понад, а просто від того, що у озеро впадали струмки, води яких були насичені нафтою. Вода, як відомо, притягає електрика. Під час грози блискавка вдарила у озеро, і покрита нафтовою плівкою поверхня Туна раптово загорілася… Ви вірите такому поясненню пожежі на озері? Я – немає. Адже якщо навіть у водах озера Тун і була нафту, готова загорітися від сабоного електричного розряду, то поява сліпучої блискавки у той грізна година, коли гельвети розв'язали розправитися з Беатом, чи могло бути просто щасливим збігом?